Галина Костянтинівна Вдовіченко - Ось відкрита долоня

– обшарпані стіни, вони погубили чи не половину облицювальної плитки. Потрощена, давно не ремонтована будівля. Невже там і далі навчають? Повне запустіння, трава на порозі росте.

Ось ще кімната, металеві панцирні ліжка без матраців. Чоловіки напружено дивляться в об’єктив. Це, мабуть, їхня казарма, бо під фото – жартівливі коментарі колишніх одногрупників. Далі фото надворі, одне з них – біля діжки з написом «Пиво». Дивом зберігся такий раритет, їх давно ніде немає, цих жовтих вуличних напувальниць спраглих.

Знову якесь приміщення, колишній червоний куточок, мабуть. Чи що воно таке є, де вони знайшли цей плакат на стіні про боротьбу з пияцтвом? На колективному портреті під шматком вигорілого паперу з підкрученим витріпаним кутиком – ті самі чоловіки, вони ледве стримують посмішки, очі в усіх вже посоловілі, затуманені…

Повернулася до фото в казармі. Його рука на спинці ліжка, іншою спирається в бік, голова нахилена. І ця його пізнавана поза, ця манера спиратися – з його ста вісімдесятьма вісьма сантиметрами зросту – на все, що трапляється: підвіконня, стіл, перила, відразу повернула її в ту весну в десятому класі. Сорок років минуло відтоді, сорок років! Якщо в днях, майже п’ятнадцять тисяч днів.

Саме так, перехилившися, він розмовляв колись із нею, напираючи рукою на парту. Забула цю його особливість, а от тепер побачила й згадала. Майже все змінилося в ньому, принаймні на фото, усе, окрім цієї звички. Він за собою, мабуть, не помічав її ніколи.

Колись кисті його рук здавалися непропорційно великими, пальці довгими, дужими. Тепер вони не справляли такого враження, виглядали звичайними, такими, як в усіх; вона б їх не впізнала, якби побачила, скажімо, в автобусі, скажімо, на поручні. Або на касі в супермаркеті. Його руки змаліли, вони губилися тепер у його зовнішності, нічим не виділялися, належали вже не цибатому довгоногому-довгорукому юнакові, а огрядному чоловікові з сумними очима. Вони тепер йому не завеликі, ті руки, саме враз.

Він мав тоді довге волосся по плечі, його за це сварили в школі, грозилися силоміць підстригти, а він і далі хіпував. Так тоді казали: хіпував. Демонстрував незалежність у зачісці. Хоча й у поведінці теж, примусити його до чогось було неможливо. Директор й вчителі змушені були попуститися, махнули врешті-решт рукою: нехай вже ходить патлатим, аби не гірше.

Коли він приїхав на перші свої канікули з училища, вона раз у раз торкалася його короткої стрижки, звикала до нових відчуттів. Із довгим волоссям відтоді було покінчено. Сивий, коротко стрижений, тепер він став подібний до свого батька, вона бачила того лише раз, але дотепер пам’ятала ім’я та по батькові. І повне ім’я його мами теж трималось у пам’яті, займало там місце якоїсь необхідної інформації. Чи живі його батьки? За сорок років вона не забула їхні імена. Ці люди були особливими для неї, хоча вони про це, звичайно, не здогадувалися.

У нього був молодший брат, доволі непримітний, сором’язливий підліток. Одна згадка тягнула за собою інші, клубок спогадів розмотувався, подивляючи міцністю нитки, що так несподівано збереглася.

Думала про своє, закидаючи до пралки чоловікові речі, усе те, що він повимащував на дачі. Вчасно глянула на годинник: яке вже прання! Запізно. Люди сплять. Зовсім у часі загубилася. Витягла вилку з розетки й повернулася до комп’ютера, під’юджуючи себе: ти ж мала інший план на вечір, он твоя книжка, ти прагнула її чимшвидше розгорнути. Та де там.

У лаконічних підписах до фото були помилки, не ті удавано-недбалі, навмисні, якими хизується певна категорія інтернет-користувачів, а правдиві помилки, від незнання. Він не любив у школі уроків мови та літератури, відверто нудився на них, позираючи у вікно. Його рятувала вона, давала списувати на перервах домашні завдання, непомітно допомагала під час диктантів, переповідала дорогою до школи зміст романів, які треба було прочитати. Він любив її слухати, а читати – ні.

Ось тут, на цьому фото, він виглядає старшим, не на свої роки. Мабуть, донька сказала: а ну, станьте з мамою, я вас сфоткаю. Він обійняв дружину, вона притулилася до нього; вона й тепер симпатична, ця жінка, що прожила з ним стільки років. Миле обличчя, кирпатий носик, подвійне підборіддя.

На сторінці його дружини – та сама фотографія. Підпис: «Із коханим чоловіком». Трохи нижче – банальний перепост, грайлива картинка: з водопроводного крану б’є тугий струмінь зелених банкнотів. Підпис: «Такий кран – у вашу оселю!»

На сторінці його дружини самі котики, квіти, кулінарні рецепти, грошові талісмани… Під ними коментарі подружок. Наївні репліки жінок без претензій.

«Так, припини, – обсмикує вона себе, – це ж не твої товаришки». І далі гортає чужу буденщину, не в змозі забратися звідси. І зависає над картинкою: це феншуйна грошова жаба з монеткою в роті. Підпис: «Тисни на „подобається“ – і гроші не переводитимуться у вашому домі…»

«Навряд чи він писав цій жінці такі листи, як мені колись», – думає вона. У такій неймовірній кількості, через день. Коли б він мав їй писати? Звідки? Судячи з віку їхньої доньки, він рано одружився, через рік, мабуть, відтоді, як бачилися з ним востаннє. Вона вийшла заміж, він одружився. Діти в них майже ровесники. Хоча – як це вона відразу не зауважила? – у рядочку сім’я він записав двох доньок. Обидві одного року народження, але не близнючки. Мами в них різні, бо в нього позначено: дві доньки, а на сторінці його дружини – одна. Спромігся в один рік стати батьком двох доньок від різних жінок. Любчик спритний. Ну годі вже! Досить нишпорити по цих сторінках, геть звідси.

Не спалося. Під глибоке розмірене дихання чоловіка уява малювала черговий варіант історії – з кількох можливих – про доньок-ровесниць та жінок, що їх народили. Як це сталося? Так розпорядився випадок, так склалися обставини? Загуляв тоді, надолужуючи згаяне, та й вскочив у халепу? Але чому власне «згаяне»? Звідки ця впевненість, що він колись був однолюбом? Що лише після їхнього розлучення пустився берега в амурних справах? Наївною дівчинкою вона тоді була… Та й зараз, якщо вдуматися…

А він таки був однолюбом, певний час, без сумніву, був ним, вона пам’ятає ті дні й місяці. Вони тоді обоє були переконані, що будуть разом все життя.

Наступного ранку, щойно чоловік вийшов за поріг із собакою, вона зварила собі кави – любила з джезви, без домішків та ароматизаторів, таку, щоб обпікала губи, з ледь відчутною солодинкою від півложки цукру, – зварила й вихилила в три ковтки. Без насолоди, поспіхом,