Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

Альбрехт опустив очі на свої чоботи. Похвала, звісно, була приємною — як і будь-якій людині. Але...

— Капітане, дозвольте мені піти до намету. Я хотів би трохи відпочити — через кілька годин заступаю на чергування, — сказав він, піднявши голову.

— Звісно, йдіть. — кивнув командир.

Коли Альбрехт підвівся й неквапливо рушив у темряву, капітан Радислав, який сидів напроти, провів його поглядом. Провів довго, зосереджено, й почухав зарослу щетиною щоку.

— Ну що скажете? — озвався він до товаришів. Увесь цей час він уважно спостерігав за хлопцем. Навколо Альбрехта точилося чимало чуток.

— Він хоробрий. Кажуть, бився під Рамуром! І нібито був одним із перших, хто прорвався у фортецю!

— Першими там були воїни султана Рошана. — поправив його Радислав.

— Та ні! Ще кілька тижнів тому чутки ходили, що він причетний до золотого грифона, який допоміг захопити фортецю!

— Лише чутки. — зітхнув командир. — Але талант у хлопця дійсно є. Шкода, що витрачає його на мечі й багнюку. Йому не місце на полі бою.

— Згоден… Але хіба одна людина не може мати кілька дарів? Хіба не можна бути добрим воїном і, скажімо, співаком одночасно? — озвався Стів.

— Можна. — задумливо мовив Радислав. — Я не кажу, що його треба негайно відправити в замок. Хтозна, може, у нього буде блискуча військова кар'єра.  Це лише моя суб'єктивна думка. — додав він після паузи, усміхнувшись краєчком губ. — Рідко ми говоримо про таке, та мені здається, йому з нами важко. Хоч спати просто неба для нього не вперше. Але, судячи з його розповідей… у замку він почувається ще гірше.

— Ото ж бо й воно. — підтримав інший. — То навіщо повертати його туди?

— Зрозумієте потім. — зітхнув Радислав, кинувши погляд у бік намету. — Мерлін мене на місці закопає, якщо з його братом щось трапиться…