Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Я сиділа на підвіконні у своїй квартирі, закутавшись у теплий плед, і дивилася у вікно. Надворі вже сутеніло, ліхтарі кидали м’яке світло на мокрий асфальт, а я ловила себе на думці, що знову думаю про нього.

Кирило.

Нашу розмову на набережній я прокручувала в голові, ніби дивилася одну й ту ж саму сцену з фільму, намагаючись зрозуміти кожен його вираз, кожен погляд. Він хотів відійти, зникнути, знову відгородитися від мене, але цього разу я вже не могла просто відпустити його так легко.

Мої думки перервав тихий звук повідомлення. Телефон лежав поруч, екран спалахнув у темряві кімнати. Я машинально потягнулася до нього, думаючи, що це якась робоча група чи сповіщення від соціальних мереж. Але коли побачила ім’я відправника, серце на секунду зупинилося.

Кирило.

«Ти в порядку?»

Все. Лише два слова.

Я перечитала їх кілька разів, ніби намагаючись знайти у них прихований сенс. Він зник. Він сказав, що це все неправильно, що він не має бути поруч. А зараз питає, чи я в порядку?

Відповідати чи ні? Якщо відповім – це знову затягне мене в цю плутанину. Якщо не відповім – що це змінить? Я все одно не зможу просто так про нього забути.

Я зітхнула, провела пальцем по екрану, але не стала писати відповідь. Телефон поклала назад і вирішила відволіктися.

Наступного дня я зустрілася з Ярославом.

Ми сиділи у затишному кафе, пили каву й говорили про все й одразу. Ярослав був уважним, веселим, приємним співрозмовником. Наше побачення пройшло чудово, і ще кілька тижнів тому я, можливо, була б у захваті від усього цього. Але зараз, навіть попри його чарівність і легкість у спілкуванні, я не могла позбутися відчуття, що роблю щось не так.

Коли він дивився на мене, я ловила себе на думці, що порівнюю цей погляд із чужим. Що він не такий, як той, до якого я вже звикла.

Я не могла обманювати ні його, ні себе.

— Ярославе… — почала я, розмішуючи ложечкою каву, хоч вона вже давно охолола.

Він підняв на мене очі й усміхнувся:

— Що таке?

Я набрала повітря в груди, намагаючись підібрати правильні слова.

— Ти чудовий, правда. Але я не хочу давати тобі марних надій…

Ярослав на секунду завмер, потім кивнув, ніби чекав чогось подібного.

— Це через...

Я мовчала, але, мабуть, моя тиша сказала більше, ніж будь-які слова.

— Ясно, — він зітхнув і посміхнувся, але цього разу його усмішка була трохи сумною. — Я не з тих, хто буде бігати за кимось, якщо розумію, що не на першому місці.

Я кивнула.

— Вибач…

— Та годі, все нормально, — відмахнувся він. — Може, це й на краще.

Ми ще трохи посиділи, просто розмовляючи, і попрощалися на дружній ноті. Я була вдячна йому за таке ставлення. Не було образ, не було звинувачень.

Минуло кілька місяців.

Життя потроху йшло своєю чергою. Я працювала, займалася собою, намагалася не зациклюватися на тому, що сталося. З Кирилом ми більше не переписувалися. Я не наважувалася написати першою, а він, схоже, дотримався свого рішення зникнути з мого життя.

Але одного разу, проходячи повз кав’ярню, де ми колись зустрічалися, я побачила знайоме обличчя.

Ярослав.

А поруч із ним сиділа дівчина. Вона сміялася, щось розповідаючи, а він дивився на неї з тим самим теплом, з яким колись дивився на мене.

Мені стало легко на душі.

І раптом я побачила ще одну знайому постать – високий чоловік у темному пальті, що стояв біля входу й спостерігав за ними. Кирило.

Його робота…

Я зробила крок уперед, ніби хотіла підійти до нього, але він, відчувши мій погляд, різко відвернувся і зник у натовпі.

І знову – більше запитань, ніж відповідей.