Олександр Гребьонкін - Сонати кохання, Олександр Гребьонкін

Адажіо містичної любові

1.

Я виписався з лікарні після коронавірусу.

Стояла синьо-сіра холодна весна. Острівці потемнілого снігу та крихкого льоду тріщали під ногами. Гостра прохолода та свіжість повітря оп’яняли.

Мене ніхто не зустрічав. Жінка, з якою я жив, не бувши розписаний, пішла від мене. Родичі, включаючи сина, перебували далеко за кордоном. Друзі мої розсіялися: хто помер, а хто причаївся, не наважуючись зустрічатися через страх заразитися ковідом.

Я зупинився біля воріт лікарні, кинув на засніжену лаву важку сумку, щоб відпочити.

Підкрадався вечір, спалахували вогні.

Я пішов далі і думав - аби не впасти, інакше буде ризик знову потрапити на лікарняне ліжко.  Дихання було важким, уривчастим, мені наче не вистачало повітря.

У поштовій скриньці лежала пара запрошень від периферійних видавництв – нічого цікавого. Тим більше, видавати щось, або писати нові тексти мені зараз не хотілося.

Я ледве піднявся на свій четвертий поверх. Я сів на сходинку біля третього, мені здавалося, що зараз задихнуся.

«Ну, візьми себе в руки! Ще ривок – і ти вдома...»

Клацнув замок, увімкнулося світло. Сумка тяжко впала на підлогу. Я ретельно вмився, здійснив необхідні дзвінки і впав на диван.

Вночі, під впливом таблеток, обклавшись з обох боків пластмасовими пляшками з гарячою водою, я заснув.

***

Наприкінці квітня, коли весна охопила світ, зробивши його святковим і прекрасним, я нарешті став вибиратися з тієї прірви, у яку потрапив. Я знову сів за барабани – тренуватися.

Моє життя стрімко змінилося, коли в ньому з'явився концерт. Це було схоже на спалах блискавки у темній ночі.

Я виступав як запрошений музикант гурту «Melange». Ми презентували новий альбом і відіграли чудово. Звичайно, левова частка овацій дісталася співакові гурту.

Коли ми, розкланявшись, йшли під оплески, якась рудувата жінка, вийшовши на сцену, подарувала мені великий букет троянд. Переодягнувшись у гримерці, я, відмовившись від бенкету, попросив музиканта Стьопу відправити мене додому.

 - Розумію, ти ще від хвороби не відійшов..., - промовив він, пильно оглядаючи мене. -  Знаєш, а ти відіграв класно! Жодного зайвого удару, жодного проколу – повір мені, я слухав!

Залишивши Степана на ганку, я сів у викликане ним таксі.

Вдома я повалився на диван і довго лежав, важко дихаючи.

Змусив себе підвестися, помітив букет на кріслі і подався у ванну. Там я зняв целофан. На підлогу впав шматочок картону. Я механічно засунув його до кишені.

Потім опустив троянди у воду та підрізав кінчики ножицями. Поставивши квіти у вазу, я дістав те, що було у кишені.

Це був міні – буклетик: запрошення на виставку мистецьких робіт якоїсь Аліси Кулик.

Чесно кажучи, відвідувати виставки мені не хотілося, та й сил ще не було, але в запрошенні були розміщені світлини її робіт. Картини привернули мою увагу.

«Цікаві роботи - можна й сходити», - вирішив я.

***

Виставка проходила у неділю. Ранок розлив своє біле світло, стояв пряний запах, а хвилі вітру гойдали кучеряві верхівки дерев, і сипався квіт, наче сніг.

У світ живопису я поринув з головою!

Веселі, засмаглі люди на узмор'ї; зворушлива дівчинка годує собачку; біло-лілові хмари летять над землею; горді лицарі стоять перед королевою; самотній човняр править уночі на далеке світло; жінка в капелюшку, відклавши мініатюрну книжку, задумливо дивиться на летючих птахів; собаки за столом уважно слухають ворона - оратора...

Таким став дивний внутрішній світ художниці Аліси Кулик...

Погортавши об’ємний  буклет за столиком і написавши в книзі відгуків, я сидів на стільчику, відпочиваючи, спостерігаючи за людьми і ще раз милуючись картинами.

Щось мене особливо привабило, щось сильно зачепило. Ні, я ні хвилини не шкодував, що пішов на виставку.

Мене привабив портрет жінки у капелюшку – він мені когось нагадав, десь я вже бачив цю жінку. Трохи довгасте обличчя, точений акуратний, в міру довгий носик, виразні сині очі. З-під капелюшка було вибивалося темно-каштанове волосся.

Кивнувши здалеку художниці, яка спілкувалася з шанувальниками, я покинув будівлю. Крокував вулицею і було мені якось легко і добре.

Увечері вдома я досить швидко знайшов у Facebook художницю Алісу Кулик. Надіслав їй запит у друзі та переглянув фотографії робіт. Були й незнайомі. Серед репродукцій попалася мені й картина з портретом жінки у капелюшку – «Вона та птахи».

Якийсь час я роздумував, а потім наважився написати про мої враження.

У Messenger вона відповіла:

 

Олександре, я дуже рада тому, що вас зацікавив мій живопис. Щодо роботи «Вона та птахи». Вона писалася з моєї сестри Олени ... До речі, моя сестра теж малює, але основне покликання - скрипка. Вона чудовий музикант! Ви можете знайти її виступи на Facebook або на YouTube (Гелена Королевич). Вас може здивувати ім'я. Це від давньогрецького Хелена, по-нашому – Олена.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍