Дафна дю Мор'є - Ребекка

— Френк Кроулі, — виголосив Максим, і я розвернулася до його довіреного, блідого, доволі худого чоловіка з виразним кадиком, в чиїх очах після того, як він на мене поглянув, я прочитала полегшення. Мені стало цікаво, чому, але часу подумати про це не було, оскільки до вітальні зайшов Фріс і запропонував мені шеррі, а Беатріс знову до мене заговорила.

— Максим сказав мені, що ви приїхали лише вчора ввечері. Якби я знала, ми б нізащо так одразу до вас не нав’язувались. Ну, і як вам Мендерлей?

— Я ще майже нічого не бачила, — відповіла я. — Звісно, тут гарно.

Як я й очікувала, вона оглядала мене з голови до ніг, однак робила це відкрито й безпосередньо, без злості, не так, як місіс Денверз, без неприязні. Вона мала право судити про мене, вона була сестрою Максима, а затим і сам Максим підійшов до мене й узяв мене під руку, щоб я почувалася впевненіше.

— А ти тепер краще виглядаєш, старий, — сказала Беатріс йому, нахиливши голову набік і роздивляючись Максима. — На щастя, в тебе вже не такий тендітний вигляд. Припускаю, ми маємо дякувати за це вам? — кивнула вона мені.

— Я завжди в гарній формі, — коротко відповів Максим, — ніколи в житті не скаржився на здоров’я. Але ти вважаєш хворими всіх, хто не такий товстий, як Джайлз.

— Дурниці! — мовила Беатріс. — Ти прекрасно знаєш, що ще півроку тому ти геть розвалювався. Я до смерті перелякалася, коли приїхала й побачила це. Думала, що в тебе ось-ось станеться нервовий зрив. Джайлзе, скажи. Адже в Максима був просто жахливий вигляд, коли ми приїздили сюди востаннє, і невже я не казала, що йому загрожував нервовий зрив?

— Що ж, мушу тебе запевнити, старий, ти здаєшся геть іншою людиною, — проказав Джайлз. — Дуже добре, що ти з’їздив за кордон. У нього чудовий вигляд, правда ж, Кроулі?

З того, як напружилися Максимові м’язи під моєю рукою, я зрозуміла, що він намагався стримуватися. Чомусь ця розмова про його здоров’я йому не подобалася, ба навіть сердила його, і я подумала, що з боку Беатріс було безтактно отак повторювати одне й те саме, приділяючи цьому стільки уваги.

— Максим дуже засмаг, — сором’язливо мовила я, — це приховує купу недоліків. Бачили б ви його за сніданком на балконі у Венеції, коли він навмисно стирчав на сонці. Він думає, що це йому личить.

Усі засміялися, а Кроулі сказав: «Певно, о цій порі року в Венеції просто чудово, місіс де Вінтер», і я відповіла: «Так, погода була справді чудова. Лише один день видався похмурим, чи не так, Максиме?» На щастя, ми облишили говорити про його здоров’я й перейшли до такої безпечної теми, як Італія, порушивши благословенне питання погоди. Тепер розмова протікала легко й невимушено. Максим, Джайлз і Беатріс обговорювали Максимів автомобіль, а містер Кроулі цікавився, чи правда, що в каналах більше немає гондол — лише моторні човни. Не думаю, що він переймався б, навіть якби в Гранд-каналі стояли на якорі пароплави, він говорив це для того, щоб допомогти мені, це був його внесок у мою невеличку спробу відвести розмову від теми Максимового здоров’я, і я була йому вдячна, я відчувала, що, попри нудний вигляд, він був моїм союзником.

— Джеспер хоче розвіятися, — сказала Беатріс, підштовхуючи собаку ногою, — він уже надто розжирів, а йому заледве два роки. Максиме, чим ти його годуєш?

— Беатріс, люба, він харчується тим самим, що й твої пси, — мовив Максим. — Не хизуйся й не вдавай, що знаєшся на тваринах більше, ніж я.

— Старий, як ти можеш знати, чим харчувався Джеспер, коли тебе кілька місяців тут не було? Тільки не треба мені казати, що Фріс двічі на день вигулював його до воріт. Цей собака не бігав тижнями. Я одразу зрозуміла це з того, в якому стані його шерсть.

— Нехай краще буде розповнілий, ніж недогодований, як той твій дурнуватий псисько, — мовив Максим.

— Не надто розумний закид, зважаючи на те, що в лютому Лев здобув два перших місця на виставці «Крафтс», — зауважила Беатріс.

Атмосфера знову ставала доволі напруженою, я помітила це з того, як Максим стиснув губи, і замислилася, чи між братами й сестрами завжди виникають отакі суперечки, що ставлять присутніх у незручне становище. Як би я хотіла, щоб прийшов Фріс і оголосив, що вже накрили на стіл. Чи нас мали покликати ударами гонга? Я не знала, як це зазвичай відбувалося в Мендерлеї.

— Наскільки далеко ви живете від нас? — запитала я, сідаючи біля Беатріс. — Чи не надто рано вам довелося виїхати?

— Наш дім за п’ятдесят миль звідси, люба, в сусідньому графстві, по інший бік Трочестера. У нас там набагато краще полювання. Ви обов’язково мусите приїхати в гості, коли Максим погодиться вас відпустити. Джайлз дасть вам коня.

— На жаль, я не полюю, — зізналася я. — У дитинстві я вчилася їздити верхи, проте в мене не надто добре виходило; я з того мало що пам’ятаю.

— Мусите надолужити, — сказала вона. — Неможливо жити за містом і не їздити верхи: ви не знатимете, куди себе подіти. Максим каже, що ви малюєте. Це, звісно, дуже мило, проте геть не спортивно, чи не так? Це може стати в пригоді лише в дощовий день, коли цікавішої справи не знайти.

— Люба Беатріс, ми не такі затяті прихильники активного відпочинку, як ти, — мовив Максим.

— Я не з тобою розмовляла, старий. Ми всі знаємо, що тобі достатньо бродити садами Мендерлея, ніколи не пришвидшуючи крок.

— Я також полюбляю прогулянки, — швидко сказала я. — Впевнена, що мені ніколи не набридне блукати Мендерлеєм. А як потеплішає, можна буде купатися.

— Та ви оптимістка, люба, — відказала Беатріс. — Навіть не пригадую, щоб я тут коли-небудь купалась. Вода аж надто холодна, та й на березі галька.

— Мені однаково, — мовила я. — Я люблю купатися. Аби не було надто сильної течії. В бухті купатись безпечно?

Ніхто не відповів, і раптом я зрозуміла, що сказала. В мене загупало серце, і я відчула, як червоніють мої щоки. Борючись зі зніяковінням, я нахилилася, щоб погладити вухо Джеспера.

—