Джордж Мартін - Танок драконів

попід потрісканою безголовою статуєю якогось мертвого тріарха, почала збиратися юрма: тут виступали карлики. Обидва коротуни були в дерев’яних обладунках — мініатюрні лицарі, що готуються до двобою. У Квентина на очах один заліз на собаку, а другий стрибнув на свиню... і тут-таки з’їхав на землю під оглушливий регіт.

— Кумедні,— промовив Герис.— Зупинимося й подивимося двобій? Посміятися б тобі не завадило, Квенте. Ти схожий на діда, який півроку в убиральні не був.

«Мені вісімнадцять, я на шість років молодший за тебе,— подумав Квентин.— Ніякий я не дід». Натомість він сказав:

— Не потрібні мені смішні карлики. Хіба якщо мають корабель.

— Дуже маленький, підозрюю.

Чотириповерхова «Купецька хата» вивищувалася над навколишніми доками, причалами та складами. Тут збиралися разом купці зі Старгорода й Королівського Причалу, їхні колеги з Браавоса, Пенгоса її Мира, волохаті ібенці, білошкірі мореплавці з Карта, чорні як смола мешканці Літніх островів у плащах з пір’я, ба навіть повелителі тіней з Ашая в Тіні, які завжди ховаються за машкарами.

Квентин зліз із гатея й навіть крізь шкіряні підошви черевиків відчув тепло бруківки. Перед «Купецькою хатою» в тіні поставили двоногий стіл, прикрашений біло-блакитними прапорцями, які тріпотіли з кожним подувом вітру. Навколо столу розсілося четверо холоднооких перекупних мечів, закликаючи до себе всіх чоловіків і хлопчаків, що проходили повз. «Звіяні вітром,— здогадався Квентин. Сержанти перед відплиттям у Невільничу бухту шукали свіже м’ясо для поповнення своїх рядів.— А кожен, хто до них запишеться, перетворюється на додатковий меч для Юнкая — меч, щоб пити кров моєї майбутньої нареченої».

Один зі звіяних вітром загорлав до них.

— Я не розумію вашої мови,— відгукнувся Квентин. Хоча він читав і писав валірійською, але зовсім не мав усної практики. Та й волантиське яблучко далеченько відкотилося від валірійської яблуньки.

— Вестеросці? — спитав чоловік загальною мовою.

— Дорняни. Мій господар — виноторгівець.

— Господар? До біса! Ти що — раб? Ходи з нами — будеш сам собі господар. Чи хочеш у ліжку померти? Я навчу тебе битися мечем і списом. Виїдеш на бій разом з Пошарпаним Правителем і повернешся додому лордом. Хлопчики, дівчата, золото — все твоє, тільки треба взяти. Ми, звіяні вітром, у дупу маємо богиню різанини.

Двоє з перекупних мечів заспівали-загорлали слова якогось маршу. Квентин уловив зміст. «Вітер нас на схід повіє,— співали вони,— у Міріні погуляти, пана-різника убити, а драконицю заграти».

— Якби з нами ще були Клетус і Вілл, ми б могли повернутися сюди зі Здорованем і всіх їх повбивати,— сказав Герис.

«Клетус і Вілл загинули».

— Не звертай уваги,— мовив Квентин, відчиняючи двері «Купецької хати». Перекупні мечі кидали їм у спину образи, обзиваючи кволими боягузами й переляканими дівками.

Здоровань чекав у їхньому номері на другому поверсі. Хоча заїзд рекомендував шкіпер «Лугового жайворонка», Квентин не збирався лишати тут без нагляду всі їхні речі та гроші. По всіх портах повно злодіїв, шпигунів і повій, а у Волантисі — більше, ніж деінде.

— Я вже збирався на ваші пошуки йти,— промовив Арчибальд Айронвуд, знімаючи засув і впускаючи їх у кімнату. «Здорованем» його прозвав двоюрідний брат Клетус, і цілком заслужено. Арч був шість з половиною футів на зріст, широкий у плечах, з велетенським черевом, з ногами як стовбури дерев, з руками як два окости, ще й з повною відсутністю шиї. Від якоїсь дитячої хвороби він цілком облисів. І ця лиса голова нагадувала Квентину гладенький рожевий валун.— Отже,— запитав Арч,— що сказав контрабандист? Буде нам човен?

— Корабель,— виправив Квентин.— Ага, контрабандист залюбки нас візьме — і доправить у найближче пекло.

Герис, усівшись на продавлене ліжко, стягнув чоботи.

— Дорн манить мене дедалі більше.

— А я вважаю,— мовив Здоровань,— що нам краще їхати бісовою дорогою. Може, не така вже вона й небезпечна, як люди кажуть. А якщо й небезпечна — що ж, більше слави тому, хто її здолає. Хто наважиться на нас напасти? У Дринка — меч, у мене — келеп: жоден біс такого не перетравить.

— А якщо Данерис загине до нашого приїзду? — зронив Квентин.— Нам потрібен корабель. Нехай навіть «Пригода».

— Я й не здогадувався, що ти так відчайдушно хочеш Данерис,— розреготався Герис,— аж згоден кілька місяців терпіти той сморід. За три дні я сам проситимуся, щоб мене прирізали. Ні, княжичу, благаю, тільки не «Пригода».

— А є кращий вихід? — запитав Квентин.

— Є! Мені щойно спало на думку... Так, це ризиковано, ще й не дуже порядно... однак це швидше, ніж їхати до твоєї королеви бісовою дорогою.

— Кажи,— мовив Квентин Мартел.

Джон

Джон Сноу перечитував листа, доки слова не почали розпливатися і зливатися. «Я не можу це підписати. І не підпишу».

Він мало не спалив листа. Але натомість ковтнув елю — залишки від півкубка, яким учора на самоті запивав вечерю. «Я мушу це підписати. Мене ж обрали лордом-командувачем. Стіна в моїх руках, і Варта теж. Нічна варта не стає ані на чий бік».

Яке було полегшення, коли Стражденний Ед Толет відчинив двері, щоб повідомити: прийшла Жиллі. Джон відсунув листа, складеного мейстром Еймоном.

— Я прийму її,— озвався він, жахаючись майбутньої розмови.— Розшукай мені Сема. Потім я побалакаю з ним.

— Він унизу, за книжками. Мій старий септон любив повторювати, що через книжки промовляють померлі. А я вважаю, що мерцям ліпше мовчати. Ніхто не схоче слухати теревені мерців.

Стражденний Ед вийшов, бурмочучи щось про хробаків і павуків.

Жиллі, увійшовши, одразу бухнулася навколішки. Джон, обійшовши стіл, поставив її на ноги.

— Ти не повинна переді мною прихиляти коліно. Так роблять тільки перед королями.

Жиллі, яка була вже і жінкою, і матір’ю, все одно здавалася йому ще зовсім дитиною — тоненькою дівчинкою, яка горнулася в один зі старих Семових плащів. Той плащ був такий широчезний, що в його брижах могло б заховатися ще декілька дівчат.

— З немовлятами все гаразд? — запитав Джон.

Дикунка боязко всміхнулася з-під каптура.

— Так, м’лорде. Я боялася, мені молока на двох не стане, та воно тільки прибуває, коли вони смокчуть. Вони міцненькі.

— Мушу повідомити тебе про дещо неприємне.

Джон мало не сказав «попросити», але останньої миті похопився.

— Про Манса? Вал благала короля помилувати його. Сказала, що навіть віддасться за якогось уклінника й не переріже йому горлянку, якщо Мансові