Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

школа, випади, контргра… Щось я починаю недовірливо ставитися до твоїх італійських історій. Не може бути дуелянт таким неуважним телепнем.

— Може, якщо дуелянт не спав усеньку ніч, а його товариш, від якого він не чекає підступу, підсовує заточені, як ножі, шахи. Це ж треба до такого додуматися, неймовірно просто! Можете ще замовити десь стільці, нашпиговані кольками, або приготувати отруєну їжу, чи хай Мірек будить вас пострілом по ліжку. Запевняю вас, це також неабияк сконцентрує й підвищить уважність…

— Ти просто не розумієш жартів. У шинку вчора перегуляв? — примирливо заговорив Мнішек. — Якась удовиця відмовила знаменитому ліценціату Болонського університету, неперевершеному майстру риторики й права? Чи досі так переживаєш за нашого вовка? Мушу тебе заспокоїти, не ти один почуваєшся дурнем. Я того вечора мусив вислуховувати Сангушкові кепкування, аж поки не відкланявся до сну. Це було нестерпно, повір мені.

— Ні, Міхале, про вовка я вже не думаю, — похитав головою Голота. — Більше міркую про того, хто справді вбиває.

— А я цього разу погоджуся з Сангушком. Думаю все ж, то якісь розбійники з гір. Їм треба посіяти страх, аби жертви тремтіли й не противилися, коли вони виходять із хащів. І треба визнати, їм це цілком вдалося. Пам’ятаю, у Провансі мені розповідали про савойара[36], що сам один нападав на валки з десятками людей. Виходив у сутінках з лісу з кабанячою головою на плечах і так грабував. Так-так, із кабанячою головою! Маска була зроблена просто майстерно, і люди були такі ошелешені, що й не думали відбиватися — віддавали тому кабану все, що мали.

— І довго він так ходив?

— Поки не зустрів не надто полохливого мандрівника. Чи то навпаки — занадто нервового. Той вихопив пістоля й зацідив вигаднику кулю межи очі, — захихотів Мнішек.

— У нас ситуація не така комічна. Наш розбійник — убивця, і свідків не залишає.

— Так, це правда. Та й не грабує… — дещо знітився Мнішек.

— А от це хтозна.

— Як це?

— З одного боку, він — звір без докорів сумління. Так страшно вбивати й нівечити своїх жертв… Але з іншого — він не нападає аби на кого. Обирає лише тих, хто має грошенята. Бо знає, що люди їдуть з грошима. Звідки?

— А ти впевнений, що з грошима? — здивовано облизав губи Мнішек. — Мені здавалося, що жертви випадкові…

— Сам дивись, узагалі зниклих, яких можна вважати жертвами, семеро. Ти сам казав, що двоє твоїх орендарів саме везли тобі гроші. Так?

— Так. Марчевський та Ржонса їхали з грошима.

— Убитий Мільчек саме продав крам у Дубні. Так?

— Так.

— Двоюрідний брат радника магістрату пропав разом з боргом, який віз родичу, а василіянин мав при собі пожертви для монастиря. Ще про двох зниклих, отого чиншового шляхтича Бжозовського й жидовина Йосипа я нічого не знаю. Але підозрюю, вони теж мали при собі щось цінне. Покійному шинкарю, знову таки, ти заплатив за тиждень наперед…

— Про шинкаря я тобі сказав, а про інших ти звідки дізнався?

— Встиг поговорити з усіма, хто жалівся старості. І родичів навідав. І посидів по корчмах, послухав, що люди кажуть. У тому, аби вивідати щось у такому невеликому містечку як Кременець, немає нічого складного. А я майстер у цій справі, ти ж знаєш. Хіба що голова зранку боліла й нудило. До речі, до шинку отого Майтуза, на Медовій, не ходи, продає якесь страшне пійло, яке видає за першокласний угрин. Краще заходь у «Під сливою» на Вишневецькій, острозьке пиво під раки — то просто казка…

— Які раки? Що далі? Ну, дізнався ти, що їх грабують, і що? — нетерпляче ляснувши в долоні, Мнішек перервав Голотині гастрономічні розповіді.

— Далі в мене з’явився підозрюваний, — зізнався Голота.

— Хто він, кажи швидше, — нахилився до ліценціата шляхтич.

— Скажи мені ти. Бо ти й сам би його назвав, якби склав два і два. Хто в нас знає все про всіх, вирізняється жорстокістю й злобою десятьох, любить убивати і жадібний, як сам чорт? Чия жорстокість — то звична тема для розмов міщан, особливо коли вони оковитої трохи ковтнуть?

— Ну катова, звісно. Болиця… Болиць??? — вирячив очі Мнішек на власну здогадку.

— Я почав підозрювати ката відразу, ще до того, як ми вполювали вовка. Але ж знаєш, ти б подумав, що то я так мщуся, і нізащо мені не повірив би. А коли лікар сказав, що рани на спині загиблих можуть бути від гачків кількахвостого нагая, то я зразу зрозумів, що вбиває саме Болиць.

— Не може бути, — очі у Мнішека розширилися, — треба терміново йти до Юзека… Але ж це треба — на нього ніхто ж і не подумав би…

— Не треба будити старосту. Я був трохи розбурханий, тож навідався до ката відразу, як зрозумів, уночі.

— То Болиць мертвий? — спитав Мнішек, — Ну, я роблю логічний висновок, з огляду на те, що ти живий…

— Скажімо так, я таки навідався до нього й уже був готовий зійтися з ним у чесному поєдинку один на один, — трохи зніяковіло проказав Голота і збентежено подумав: «Не згадувати ж, як душив ката, якого заскочив на нічному горщику, а той відбився тим самим горщиком».

— І що? — зацікавлено проговорив Мнішек.

— Ну, скажімо так: Болиць зміг мене переконати, що то не він, — Голота доторкнувся до голови, на якій досі була гуля.

— Ти впевнений?

— Цілком. Катові аргументи були досить… вагомі, — Голота скривився, згадавши, що ті аргументи ще й не дуже добре пахли.

Мнішек відкинувся на спинку крісла й потер лоба. Він виглядав засмучено.

— Я вже мало не подумав, що ти знайшов убивцю.

— Ти ще ніколи не був так близько від істини.

Мнішек здивовано підвів очі на свого товариша. Голота, що ще секунду тому розповідав про свої пошуки весело, тепер дивився зосереджено. Навіть більше — похмуро.

— Як це? Що ти маєш на увазі?

— Розумієш, Міхале, — повільно, наче обдумуючи кожне слово, почав говорити Голота, — майже всіх зниклих люди востаннє бачили у цій частині міста. Я вже довго роздумував над цим, поки Болиць не розповів мені про будинок, в якому коїться щось чудне. Знаєш, оте рококове нещастя покійного Потоцького?

— Ой, завжди, як бачу його, серце кров’ю обливається. Старий Потоцький був трохи несповна розуму, це ж усі знають, — Мнішек так нервово гигикнув, що Голота здивовано зиркнув на нього, та не підтримав жарту.

— Ну, не настільки ж, аби робити шахи, гострі, як ножі, але достатньо навіжений — так. Отож… Я вчора навідався туди, в оте страшне кладовище поламаних амурів, безголових німф