Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

та покалічених атлантів… — зробивши паузу, Голота продовжив: — І побачив якийсь моторошний ритуал… Чи то чорна меса, чи то ще якісь сатанинські вечорниці… Суцільна чортівня. Я не думав, що таке може бути в Кременці, де в магістратському суді здатні засудити за відьмацтво через кривий погляд на чужого чоловіка. І ось тут, у центрі міста, чорнокнижні гімни, заклинання, жертвоприношення… А насамкінець, знаєш, що я побачив?

Мнішек захитав головою. Йому передалася серйозність Голоти, і він уже не сипав жартами, як зазвичай, а слухав з якоюсь хворою цікавістю.

— Гадки не маю…

— Вовкулаку… — Голота нервово посміхнувся і повернувся до Мнішека. — Тільки не смійся, прошу тебе. Мені досі моторошно, але я бачив саме вовкулаку. Я знаю, це звучить кумедно, але це правда. От тобі хрест, — Голота дивився на Мнішека, але той і не думав кепкувати. — Людина перетворювалася на вовка, я справді це бачив, — повторював Голота раз у раз. — Я тепер думаю, що це саме той вовкулака, котрий убиває людей. Згадай, селяни впевнені, що саме перевертень нападає… От, диявол! Що ж це за шахи такі, ними неможливо грати, пане Мнішеку!!! Я так без пальців залишуся!

— Концентрація… — кволо проговорив той.

— До біса концентрацію, Міхале!.. — роздратовано крикнув Голота, дивлячись, як тура розпанахала його інший великий палець. — Тобі вона допомагає?

— Не дуже, — Мнішек нервово засміявся, показуючи руки, вкриті дрібного павутиною з порізів. — Що, вражає?

Голота не відповів, а мовчки дивився на свіжу білосніжну пов’язку на руці Мнішека, що виглядала з-під рукава шовкового халата в химерних єдинорогах. Він згадав учорашній ритуал і ножа, який різонув вовкулаку по руці-лапі. Мнішек обірвав сміх, простежив за поглядом застиглого Голоти, подивися на руку й собі. Раптом його пальці затремтіли, мов у пропасниці, і долоня насадилася на гостряка, яким була увінчана голова ферзя.

Розділ 17

Який повен не надто веселих спогадів

Вітер гнав повз Замкову гору, що бовваніла в сутінках похмурим велетом, чорне, як смола, снігове хмаровиння. Подих буревію гнув дерева додолу й змушував кудлаті хмари несамовито бігти небом, наче отару овець, яку підганяє великий і злий пес. Вони впиралися, чіплялися за гору, та вітер був безжальним, він крутив і гнав, гнав і крутив без упину. Мнішек спостерігав за цією нерівною боротьбою, спираючись рукою на вікно. Побілілі пальці іншої міцно тримали келих з пурпурно-червоним вином.

Увагу Мнішека повністю захопила віхола. Годину молодий магнат дивився у вікно і механічно заливав у себе бургундське. Цмулив третю пляшку, дві інші, порожні, недбало лежали під шаховим столиком упереміш із розкиданими фігурами. Одинаком на підлозі лежав і закривавлений ферзь, що своїм гострим шишаком прохромив руку Мнішека наскрізь. Зловісно виблискуючи відточеними гранями, він доводив: усе, що сталося, — то не вигадка, а відбувається насправді.

Мнішек не дав прибрати розгардіяш. Лише дозволив слугам затягнути полотном рану на долоні, звелів принести вина і крикнув усім забиратися геть. Після секундного вагання пішов навіть вірний Мірек, який ніколи не лишав Мнішека самого.

Магнат не повертав голови й до Голоти. Той сидів з випрямленою спиною і мовчав, втупившись очима у закривавлену шахову дошку та розкидані фігури. А коли ліценціат підняв голову, то вгледів, як цівка вина тече Мнішеку по підборіддю й капає на каптан. Голота здригнувся, адже тепер, коли він знав, що молодий граф був тим самим вовкулакою з палацу Потоцького, картина здавалася аж надто моторошною.

Не відриваючи погляду від бурі, Мнішек широким і недбалим жестом витер лице й змахнув краплі на перський килим. Цей жест вивів Голоту із заціпеніння. Він хотів було щось сказати, однак не зміг — слова застрягали в горлянці.

«Що можна сказати людині, яку ти вважав своїм другом, а вона виявилася жорстоким убивцею, що, перетворюючись на химерне чудовисько, шматує людей?»

Та гнітюча мовчанка була нестерпна. Тиша давила і ставала схожою на вишукане катування. Голота відчував, що мусить її розірвати, аби не втратити розум прямо тут, тож заплющив очі й почав. У голову, як завжди в такі миті, лізла сама полова, проте Голоті було байдуже.

— Я знав одного пана, він випивав за сніданком шість пляшок червоного, потім за обідом випивав ще шість білого і закінчував день рожевим. Також шість пляшок. Постійно щось базікав про священне число вісімнадцять. Нібито воно мало принести щастя — чолов’яга був трохи схиблений на нумерології. 18 червня о 18 годині він застав у ліжку дружини камердинера й зрозумів, що трохи помилився з вибором щасливого номера. Зрештою в нумерології він розчарувався. Однак червона, як буряк, мордяка, біль у печінці й вагітна від камердинера Агнеса залишилися. Він потім мені жалівся. Казав, що від наук нічого доброго чекати не варто…

Мнішек нарешті відірвав погляд від вікна, він явно не розумів, про що патякає Голота, але голос ліценціата вивів його з напівсонного стану. Магнат-вовкулака перехилив келих і одним ковтком його осушив. Подивившись на спорожнілий посуд, він зразу ж схопив іншу пляшку і знову наповнив келих по самі вінця. Налив, важко сперся об стіл, нахиливши голову. А вже наступної миті у супроводі здивованого погляду Голоти вибіг із зали. Повернувся зі старим пошарпаним щоденником у руках і впав у крісло. Відразу почав говорити, однак так швидко, плутано й дивно, що Голота ледь міг його розібрати.

— Це сталося, як мені було десять. Я саме хворів — застудився на полюванні, коли до нас, у Вишневець, приїхав дядько. У них з батьком були важкі стосунки: вони то мирилися, то сварилися, то знову чоломкалися. Того разу дядько приїхав із геть поганим настроєм… — Мнішек кинув щоденника Голоті. — Розгорни 1758 рік. Четверте травня. Читай! Уголос, — швидко проказав Мнішек і замовк, затуливши рукою очі. Голота, не приховуючи здивування, розгорнув зошит, погортав його і знайшов потрібний запис. Сторінка була вщерть укрита по-дитячому невміло ще виведеними буквами й чорнильними плямами.

— «…Я прокинувся вночі від крику і пішов униз. У вітальній залі сварилися батько й дядько Єжи. Вони вже мало не билися, і я не знаю, що стало причиною, але врешті дядько підійшов, кинув жмут якоїсь трави у вогонь і вигукнув, показуючи пальцем на батька: „Вовк“. Тоді пішов геть, а вогонь вирвався з каміну з такою силою, що обпалив мені волосся. Останнє, що я пам’ятаю — запах смаленого…»

Голота закінчив і подивився на друга, що гарячково цмулив вино, дзвінко б’ючи зубами об кришталь келиха. Його руки тряслися, як у лихоманці, а зіниці розширилися.