Дуглас Адамс - Путівник по Галактиці для космотуристів

зверху породою третинного й четвертинного періодів кайнозойської ери...

– Дякую, не варто, – перебив його Артур, – Земля однаково вже ніколи не буде такою, як раніше.

– Це так, – погодився Слартібартфаст, – не буде. Він розвернув аерокар і спрямував його назад, до запаморочливої стіни.

Розділ 27

Безлад у кабінеті Слартібартфаста нагадував наслідки терористичної акції в публічній бібліотеці. Старий насупився.

– Даруйте, – сказав він, – це все через діод, що перегорів у одному з комп’ютерів. Коли ми пішли будити обслуговуючий персонал, то виявилося, що всі померли тридцять тисяч років тому. Хто прибере їхні тіла, не уявляю. Сідайте он там, зараз я вас ввімкну.

Він указав Артурові на крісло, що нагадувало грудну клітку стегозавра.

– Воно зроблено з грудної клітки стегозавра, – пояснив старий. Він намагався витягти якісь дроти з-під купи паперів, що небезпечно похилилася, і креслярських кульманів. – Ось тримайте, – він простягнув Артурові дроти.

Артур узяв їх, і здивований, побачив, як крізь нього пролетів птах.

Артур висів у повітрі. Тіло зникло. Внизу, просто під ним, простяглася обсаджена деревами площа. З усіх боків її обступили білі споруди, гарні, стрункі, але явно занедбані – від дощів на потрісканих стінах з’явились брудні патьоки. Сьогодні, щоправда, погода була як на замовлення – сяяло сонце, поміж листям шурхотів вітерець. Будинки наче гуділи – таке враження створювалось від багатотисячного збудженого натовпу, що зібрався на площі та на прилеглих вулицях. До Артура долинали звуки оркестра, майоріли різнокольорові прапори. Здавалося, саме повітря наповнене духом карнавалу.

Артур почувався страшенно самітним на чужому святі життя. Безтілесний теліпався він у повітрі, не маючи анічогісеньки, крім імені. Але перш ніж він встиг оцінити усі переваги фізичного тіла, пролунав громоподібний голос, який закликав усіх до уваги.

На обвитому гірляндами помості серед площі з’явився чоловік.

– Люди, – сказав він, – ми зібралися сьогодні тут, щоб прилучитися до Священної Миті Одкровення, – його голос, багаторазово підсилений мікрофоном, гримів над натовпом. – Слухайте, вельмишановні нащадки Врумфонделя й Маджіктайза, цих Найвеличніших серед Найвченіших Мужів простору-часу. Час Очікування скінчився.

Натовп вибухнув радісними вигуками, люди вимахували прапорами, свистіли в свищики, били в бубони. Вузенькі вулички згори видавались велетенськими стоногами, перекинутими на спину, що вимахують ногами.

– Сім з половиною мільйонів років наш народ чекав цього Великого Дня Всезагальної Надії, – вигукнув ведучий.

Екзальтований натовп вибухнув схвальними вигуками.

– Віднині ніколи більше, – продовжував ведучий, – ніколи більше нам не доведеться, прокидаючись уранці, задаватися питанням "Хто я є?", "Що мені потрібно від життя", "Чи справді важливо в широкому, космічному розумінні, якщо сьогодні я не піду на роботу?" Сьогодні нарешті ми одержимо прості відповіді на запитання: "Що Таке Життя, Всесвіт та Все Інше".

Натовп шаленів. Раптом Артур відчув, що він уже не просто висить у повітрі, а плине в напрямку будівлі, перед входом до якої споруджено поміст.

Він злякався, бо думав, що зараз удариться в зачинене вікно. Але ні, він вільно пролетів крізь нього.

Ніхто з присутніх у залі не звернув на нього уваги. Лише тепер Артур зрозумів, що все це семидесятиміліметрове шестивимірне кіно, в якому він брав безпосередню участь.

Кімната була саме такою, якою описав її Слартібартфаст. Протягом усіх семи з половиною мільйонів років її ретельно доглядали, регулярно, раз на сто років, витирали пил. Зблякла кришка столу ультрачервоного дерева, килим вицвів, але центральний термінал комп’ютера блищав так, ніби був виготовлений тільки вчора.

Два чоловіки в однотонних костюмах сиділи біля столу.

– Чекати нам лишилося лічені секунди, – сказав один із них. Артур здивувався, коли побачив, як на потилиці чоловіка спалахнуло слово Лунквавль. Перш ніж Артур збагнув, що це – субтитри, заговорив інший, і слово Фучг одразу ж спалахнуло на його потилиці.

– Сімдесят п’ять тисяч поколінь тому наші пращури запустили цю програму, – промовив Фучг, – і нам випала величезна честь першими почути Відповідь.

– Так, нам страшенно пощастило, – підтвердив Лунквавль.

– Ми першими почуємо відповідь на одвічні питання про Суть Життя...

– Про Всесвіт.., – підхопив Лунквавль.

– Та про Все Інше!

– Тссс, – Лунквавль приклав до вуст палець, – здається, Великий Мислитель готовий заговорити.

Спалахнули лампочки, спочатку нерішуче, неохоче замиготіли і, нарешті, рівно засвітились. Засичали динаміки.

– День добрий, – сказав Великий Мислитель.

– Ее... здрастуй, о Великий Мислителю! – Лунквавль нетерпляче засовався на стільці. – ...Ти... е... знайшов...

– Відповідь? – прийшов на допомогу Комп’ютер. – Звичайно, знайшов. Програмісти полегшено зітхнули. Довге очікування не виявилося марним.

– Єдину й правильну? – видихнув Фучг.

– Єдину й правильну, – підтвердив Великий Мислитель.

– На питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Все Інше.

– Так.

Лунквавль і Фучг пройшли спеціальний курс навчання, усе їхнє життя від колиски було присвячено підготовці до цієї урочистої миті. Але навіть вони не могли стримати хвилювання, яке охопило їх.

– Ти готовий сповістити нам Відповідь? – запитав Лунквавль.

– Так.

– Зараз?

– Зараз, – підтвердив Великий Мислитель. Програмісти облизали пересохлі вуста.

– Але мені здається, – додав комп’ютер, що вона вам не сподобається.

– Це не важливо! – вигукнув Фучг. – Ми повинні її знати. Негайно!

– Негайно? – запитав Великий Мислитель.

– Так.

– Тоді гаразд, – басовито мовила машина. У кімнаті запала мертва тиша. Пауза тяглася довго.

– Я навіть певен, що відповідь вам не сподобається, – попередив Великий Мислитель.

– Відповідай!

— Гаразд, — сказав комп’ютер. — Тож, Відповідь на Одвічне Питання...

— Ну ж!

— Про Суть Життя, Існування Всесвіту і про Все Інше...

— Ну ж!

— Є, — сказав Великий Мислитель і замовк.

— Говори!

— Є...

— Ну ж...!!!

— Сорок два, — велично й незворушно вимовив Великий Мислитель.

Розділ 28

Довго ніхто не міг вимовити жодного слова.

Краєчком ока Фучг бачив за вікном море напружених облич, що застигли в чеканні.

– Як ти думаєш, нас