Левасер Де Боплан - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

А кожна клітина тіла благала: “Пити! Пити! Пити!”

Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.

— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською мовою.

— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.

Мені й в голову не прийшло здивуватися. Очевидно, Омар зрозумів мене не через мову, а в якийсь інший спосіб.

Мавр почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що й мені тисне в грудях. Потому почав зріти протест.

Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало і двигун глух. Пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск автомобіля боляче різонув очі. Ледь стало сили, щоб підняти кришку капота… І тут я оторопів від несподіванки: прозорий бачок для води, щоб промивати лобове скло, на чверть був заповнений чистою водою! Це майже склянка… Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові м’який дотик долоні моєї вчительки. Але Омар нічого не помітив, мене закривала кришка капота. М’яка рука все ще лежала на моїй голові. Я її відчував і тоді, коли ділив воду в дві чашки і коли одну з них вкладав у тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, відтак чашка мавра виявилася трохи повнішою.

Після тих ста (а може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатися здатність мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я “прокрутив” уже вдруге.

Я сказав Омарові:

— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.

В очах мавра не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалення. Движок завівся. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб натиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачало сили.

“Тойота” знову застрибала по барханах. Проїхавши зо два кілометри, ми уткнулися в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на кордоні з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.

Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву потикатися не варто. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася з південного заходу на північний схід скільки сягало око.

Тим часом сили, що з’явилися були по тих кількох ковтках води, швидко танули. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав “колись бачену” картину: Омар із “шмайсером” в руках переходив від бархана до бархана. Нарешті почувся постріл. Велика піщанка, майнувши довгим хвостом, безслідно щезла. В мені раптом завирувала злість на Омара. “Мамула, не міг влучити в ту паскудну тварину!” — подумав я, силкуючись вийти з машини.

— Омаре, а дайте-но сюди зброю!

У цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Це було останнє, що я почув, падаючи на пісок і втрачаючи свідомість.

Поряд з моєю головою виросло два деревця тамариксу. Не зразу я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі й, здавалося, росли в піску. “Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають із землі, як дерева?”

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося — свідомість? життя? Мабуть, і те, й те. Згодом я зрозумів, що то була вода. А далі я помітив ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які виявилися ногами верблюда. “Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть із землі, як дерева. Може, я теж росту із землі?” Від такої думки мені стало шкода себе. Адже якщо це так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Хоч не відчував на щоках сліз і не чув того плачу… Навколо панувала німа тиша, в яку, проте, поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він видався дуже великим. Далі я побачив над собою закутану в біле голову.

Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду, солону на смак, немов кров. Час від часу він кудись відходив, і тоді я безгучно волав:

— Пити!

— Потроху треба. Потроху… — казав він співчутливо. — Зразу багато не можна.

В міру того як до мене поверталася свідомість, я починав “впізнавати” свого рятівника. І впізнавав я його зі спогадів… майбутнього. Бо ніколи раніше цього чоловіка я не зустрічав. Проте я знав, що його звуть Мухаметом, що в нього четверо дітей. І знав, з якого він стійбища і що там, біля його намету, ростуть дві фінікові пальми. Я також знав, що хамсин зачепив і їхнє поселення, хоча обійшлося без лиха.

…Шиття поверталося до мого тіла. Я заворушив пальцями, а тоді зробив спробу підвести голову, й це мені вдалося. За два кроки від мене лежав нерухомо Омар, а бедуїн лив йому в рот воду. Я вже знав, що зараз товариш мій ворухнеться, а на обличчі рятівника з’явиться посмішка. Так воно й сталося. І хоч я про це й знав, але коли побачив ту посмішку, то полегшено зітхнув. Мені захотілося порадувати Омара й повідомити, що за час наших поневірянь його дружина народила хлопчика. Але я не сказав йому того, бо не мав ще голосу. До того ж я не знав, що відповісти, коли він поцікавиться, звідки мені те відомо.

Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку з аптечки, якою ми колись дозували воду і яка лежала біля мене, вимащена в крові. Картина поволі стала прояснятися, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом