Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

задумом автора, це мала бути перша абетка оновленого суспільного життя. Де його утопійна теорія побудови нового, ідеального, погодженого гармонійно суспільного ладу і нових людей [...]. “Конкордизм” - це не догма. Де лиш вказівки на шлях до виходу з світової прокажельні [шпиталю для прокажених, лепрозорія], шлях до оновлення, до оздоровлення й до розквіту нового конкордистського (узгодженого) щасливого людського співжиття, до сонцеїзму”[109].

Практичний засіб для здійснення колектократії, або конкордизму, - універсальна система виробничих кооперативів, що в ній усі працівники даного підприємства є його співвласниками та одержують частину прибутків за певним ключем. Водночас Винниченко закликав до морального оновлення людини шляхом “повороту до природи”. Перший крок до цього - відмова від тютюну, алькогольних напитків і м’ясних страв, пов’язаних з убиванням тварин. Сам Винниченко став строгим абстинентом і веґетаріянцем (“морквоїдом”, як жартували собі серед української еміґрації), і цій справі він надавав величезної, принципіяльної ваги.

На докладну критику теорії конкордизму прийде час, коли буде опублікована Винниченкова праця. Тут обмежуюся до кількох попередніх зауважень. Не вірю, щоб із суспільного життя можна було усунути антагонізми, конфлікти, або, вживаючи термінології Винниченка, “дискордію”. Бо саме життя безупинно з неухильною конечністю породжує щораз нові конфлікти інтересів і ідей. Суспільний мир є бажаним ідеалом, але він не тотожний з відсутністю антагонізмів. Він радше означає введення антагонізмів у рамки правопорядку, який їх обмежує й нормує. Прикладом цього може служити такий стан, коли в країні, замість громадянської війни, маємо леґальну виборну боротьбу. Боротьба суперечних суспільних сил, хоч часто пов’язана з небезпеками, є двигуном поступу. Зате до проповідників ідеально-гармонійного, “узгодженого” суспільства, до винахідників всецілющих рецептів “спасення людства” слід ставитися з принциповим недовір’ям. Бо досвід історії вчить, що коли такі панацейні доктрини пробувати прикласти до реального життя, це звичайно веде до насильного придушення автономії осіб і груп, себто до тиранії й тоталітаризму.

Варто зробити додатковий коментар стосовно Винниченкового програмового вегетаріянства. Саме в той час, коли він працював над своїм “Конкордизмом”, у 1937 р., з’явилася книжка відомого націоналістичного публіциста Володимира Мартинця “За зуби й пазурі нації”[110]. У ній Мартинець радив українцям перейти на м’ясне харчування, їсти по змозі більше біфстексів, - щоб таким способом скріпляти в народі кровожерні інстинкти, дуже пожадні з погляду націоналістичної ідеології. Дієтичні ідеї Винниченка й Мартинця стоять інтелектуально на одному рівні, а саме на рівні наївного шлункового детермінізму, згідно з німецькою приповідкою: “Der Mensch ist, was er isst” (людина є тим, що вона їсть).

Кінцева стадія світоглядової еволюції Винниченка цікава тим, що вона збігається з тенденціями, які пізніше, вже в наші дні, стали помітні серед деяких, головно молодіжних, лівих кіл Заходу. Маю на увазі ті елементи, які розчарувалися в офіційному радянському комунізмі, але й не сприйняли устрою “буржуазної”, парляментарної демократії. Багато єднає їхній світогляд з Винниченковою ідеологією конкордизму: ідеал “повороту до природи”, пацифізм, нахил до спеціяльного режиму в харчуванні, до сексуальної свободи, до творення малих громад-комун, в яких люди живуть і працюють. спільно й, нарешті, концепція безпосередньої демократії, на противагу до традиційної представницької. Таким чином, Винниченко являє собою предтечу сучасної “нової лівиці” або одного з її відламів.

Розглядаючи суспільно-політичний світогляд Винниченка у світлі його публіцистичних писань, я несподівано для себе відкрив подібності між ним і Дмитром Донцовим. Схожість, очевидно, не в змісті, але в стилі їхнього мислення. На закінчення моїх міркувань, спробую продемонструвати цю повчальну паралелю.

Винниченко й Донцов належали до одного покоління. (Донцов народжений 1883 року, себто на три роки молодший). Обидва вони сини Південної, степової України. Обидва змолоду були активні в Українській соціял-демократичній робітничій партії (УСДРП), хоч згодом їхні шляхи розійшлися в протилежних напрямах.

Основну подібність між Винниченком і Донцовим я добачаю в тому, що вони обидва були типові російські інтеліґенти, - “російські”, звичайно, не в етнічно-національному розумінні, але в стилі їхньої політичної культури. Напр., вони в своїй діяльності щільно пов’язували політику з літературою. (В випадку Донцова, політичну публіцистику з літературною критикою). Таке зміщання політичної й літературної сфер притаманне російському суспільно-культурному процесові XIX-XX ст., тоді коли в західньому світі ці сфери розмежовані й одна від одної досить далекі.

Як Винниченко, так і Донцов виявляли типові для російської інтеліґенції нахили до екстремізму, ідеологічного доктринерства, спрощених формул і радикальних розв’язок. Це робило їхнє мислення революційним і тоталітарним. Вони були більше зацікавлені в тому, щоб світ змінити, ніж щоб його реальну структуру пізнати. Така настанова доводила їх обох, не зважаючи на великі природні здібності, до парадоксальних висновків. Кажуть, що старість робить людину мудрою, - але це не справдилося на Винниченкові й Донцові. В похилому віці вони обидва стали світоглядовими диваками: перший підняв веґетаріянство до рівня віри, тоді як другий став поборником теософії.

Винниченко і Донцов поділяли зневагу до західньої, “буржуазної” демократії, її плюралізму, еволюційних метод та парляментарної системи правління. Вони не прив’язували ваги до “формальних” демократичних вольностей і прав людини. Винниченко захопився комуністичною диктатурою Леніна, а Донцов фашистською диктатурою Муссоліні й Гїтлера, - і ці тиранські системи вони пропонували до наслідування власному народові. А втім доля насміялася з наших корифеїв: на схилі віку вони обидва знайшли притулок під опікунчими крилами демократичних країн, устрій яких вони заперечували.

Як Винниченко, так і Донцов ілюструють собою шляхи й бездоріжжя української політичної думки першої половини XX ст., - зокрема, кризу української демократії й виникнення в нашому суспільстві лівих і правих антидемократичних, тоталітарних течій. Тому ці постаті мають симптоматичне значення й через те заслуговують на найбільшу увагу істориків і політологів.

Врешті знаходжу аналогію між Винниченком і Донцовим теж у тому, що обидва були дуже виразними представниками того типу політичного етосу, який Макс Вебер називає Gesinnungsethik. У своєму класичному есеї “Політика як професія” (“Politik als Beruf”, 1918), Вебер визначив два моделі суспільно-політичної етики, Verantwortungsethik та Gesinnungsethik Перше поняття перекладається просто: “етика відповідальности”. Зате німецьке слово Gesinnung важко перекласти. Воно значить приблизно “духова настанова”; перекладачі Вебера передають термін “Gesinnungsethik” словами “етика кінцевої мети”. Діячі першого типу намагаються передбачити й врахувати можливі реальні наслідки своїх вчинків; керуючися засадою, що “політика - це мистецтво можливого”, вони стараються здобути оптимум того, що має шанси на здійснення в даній ситуації. Діячі другого типу керуються абсолютними вимогами, в ім’я яких вони радикально заперечують наявну дійсність. У боротьбі за ідеал жадна ціна не є для них зависока. Прагматичне пристосування до дійсности вони засуджують як гнилий опортунізм, моральну капітуляцію. Важить для них чистота