Олександр Завара - Гелтер Скелтер

«Нарешті я не сама. Слава Богові!» – подумала дівчина й відразу ж заходилася відповідати…

Дара звернулася до подруги саме тому, що їй було необхідно хоч із кимось поділитися своїми видіннями. Розраховувати на Богдана в цьому марно, Дара це знала, тому зоставалася лише Лана. Якою б дурістю все це не виглядало, але тут був бодай якийсь шанс на розуміння. Лана не дивитиметься на неї як на божевільну, бо добре її знає. І тільки їй вона наважиться розповісти про останній кошмар, що навідав її сьогодні зрання.

На відміну від попередніх жахіть, цього разу дівчина опинилася посеред сільської хати. Старезної, суто автентичної, ніби в ній провів дитинство сам Тарас Григорович. У хаті було сутінно, та завдяки невеличким вікнам і світлу, що пробивалося всередину крізь листя дерев надворі, можна було розгледіти розписану квітками й павичами піч, грубий стіл, лаву під стіною і кілька саморобних стільців. На покутті видніли ікони, а під ними, спиною до Лани, стояла дівчина у довгій білій сорочці. Її густе й темне, наче вороняче пір’я, волосся було розпущене й сягало попереку, а голову прикрашав вінок, здається, із ромашок. Складалося враження, що вона ось-ось покладе на себе хресне знамення перед образами, однак із цим дівчина чомусь не поспішала.

Дарине тіло взялося сиротами. У незнайомці відчувалося щось моторошне, лячне, таке, що прагнуло вирватися на волю, але ікони на покутті заважали лиховісному єству звільнитися повною мірою.

Панночка повільно повернулася до Дари. Дівчина затулила рот долонею, щоб не скрикнути. Бліде, мертвотне обличчя примари перелякало її не на жарт. Чорні очі небіжчиці простромили Дару навиліт, а червоні, наче змочені кров’ю вуста раптом розтягнулися в знущальній посмішці, оголивши гострі, білі як сніг зуби. Вона подивилася на Дару й зненацька зайшлася божевільним реготом. Виставивши вперед гачкуваті пальці, Панночка зробила крок до Дари, намагаючись схопити її. В очах примари палав диявольський жовтий вогонь…

«Кістлява чекає на всіх, хто…»

Дара скрикнула й схопилася з ліжка. Перші промені сонця лежали на підлозі їхньої нової спальні. Змокла від поту, дівчина розторсала Богдана, але коханий навіть слухати її не забажав.

Лягати знов нема сенсу. Дівчина пішла на кухню й поставила на конфорку каву. Й досі перебуваючи під враженням від кошмару, Дара незчулася, як кава вибігла й розтеклася по плиті бурою лавою. Наче, не помітивши цього, вона вихлюпнула залишок напою у філіжанку, а коли той трохи охолов, зробила перший ковток.

На щастя, доза кофеїну допомогла їй отямитися й опанувати себе. Саме тоді в Дари з’явилася думка, що поділитися своїми почуттями їй нема з ким, окрім Лани, хоч вона й потребує термінової допомоги. Ні, телефонувати не треба, бо як у швидкоплинній розмові пояснити подрузі нагальну необхідність зустрічі? Краще написати коротке повідомлення…

– Мені здавалося, що ти на щось образилася й навмисне мовчиш,– сказала вона Лані при зустрічі.– Вибач, коли щось не так.

Вимовивши це, Дара знітилася. Вона намагалася не дивитися подрузі в очі, хоча та все добре розуміла. Вона сама повелася так само, тільки, на відміну від Дари, не насолоджувалася дарунками долі, а важко їх відпрацьовувала.

Протягом наступної години дівчата поділилися всім, що наболіло. Дара розповідала про жахливі сни й власні підозри щодо здійснення бажань, а Лана час від часу перебивала її згадками про такі самі сумніви і спробу відверто поговорити з Алексом.

– Але у нього самі дурощі у голові,– зауважила вона,– хоча від здійснення бажаного він, попри важке похмілля, не відмовлявся. Я звернула на це увагу. Ба більше: він сам колись заходив до мене в кімнату. Без свого Панси. Розповів про Сергієв виграш, а потім додав, що чекає на здійснення свого бажання щодо мене. Між іншим, незважаючи на спиртне, мозок у нього ще працює, хай він і ховає свої здогадки за паскудними жартами.– Лана зітхнула.– І зверни увагу: оці паралелі він відчув майже одразу, хоча й не усвідомив їхнього значення.

Нарешті, обговоривши все, що трапилося за цей час, дівчата вирішили звернутися до Остапа. Це рішення, хоч і трохи дивне, було вмотивоване тим, що людині, яка твердо вірить у виникнення людства в результаті схрещування приматів і позаземних істот, таємні властивості старого дзеркала не повинні здатися надто фантастичними.

19

МАКС. ОСТАП. НА КРАЮ ПРІРВИ

До Чернівців Макс повертався вщент розбитим. Він планував провести вдома кілька днів, але витримав лише два. Дорогою, втупившись у запилюжене скло автобуса, він вкотре замислювався про батькову спадщину, що стала йому чи то винагородою за всі поневіряння, чи то каменем на шиї.

Коли за вікном потяглися передмістя, хлопцеві раптом спало на думку, що той спадок зіграв із ним доволі цікавий і водночас небезпечний жарт.

Ще в школі Макс дізнався про паразитичний гриб кордицепс однобокий, що перетворює мурах на щось подібне до зомбі. Тих грибів налічується більше чотирьохсот видів, але цей вважається найпідступнішим. Він розпиляє мільйони спор, і ті сідають на мурашок. Проростаючи в тільце комахи, гриб заволодіває жертвою й примушує її шукати комфортні для його розмноження умови. Керована господарем мураха знаходить годящу місцину, залазить туди, а потім гриб її вбиває, а тільце використовує в якості сховища для спор, з якого згодом так само розпилятиме їх, вишукуючи чергові жертви.

Згадавши про це, юнак подумав, що щось подібне могло трапитися й з ним. Дізнавшись кілька років тому правду про свого батька, він тим самим відкрив ментальному паразиту доступ до своєї свідомості, а соціально-побутові негаразди стали справжнім добривом для його проростання.

– Диявол виявився підступнішим,– сказала йому мати, перш ніж хлопець залишив їхнє обійстя.– Значно підступнішим, ніж я вважала…

Гуртожиток зустрів Макса тишею, яка зазвичай панує там тільки о цій порі року, і смородом залишків їжі, що їх Мафін не прибрав зі столу. Через таке відверте нехлюйство їхня кімната мала шанси стати домівкою для нової цивілізації, що вже подавала ознаки життя на рештках харчів.

Утім, Остап мав поважні підстави. Поки Макс був відсутній, він із головою занурився у віднайдену легенду. Він записував, розшукував, знову занотовував, завдяки чому доволі швидко почав нагадувати класичного міського божевільного. Він і зараз вештався кімнатою в запраній, смердючій від поту футболці з відповідним принтом: фото НЛО, що зависло над лісом, зроблене свідком події, а нижче – славнозвісний слоган: «I WANT TO BELIEVE». Макс пам’ятав, що Мафін вдягнув її напередодні його від’їзду, тож виходило, що він не перевдягався вже кілька діб поспіль. Його борідка