Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

Так, немає нічого беззмістовнішого на цьому світі, як сльози. Я це розуміла. І все-таки навіть тепер, коли пишу ці рядки, сльози бринять у мене на віях, падають на папір і лишають на ньому маленький слід,

А може, це від дощу, який тихо мжичить за вікном? Цікаво, як зараз у Стамбулі? Чи так само йде дощ? Чи, може, сад в Коз-ятаги осяяний сріблястим місячним світлом?

Кямране, я ненавиджу не тільки тебе, а навіть те місце, де ти ходиш.

Цього ранку, коли я прокинулася, то побачила, що дощ, який періщив кілька днів без упину, перестав. Розвіялися хмари. Тільки високо в горах, що мені було видно їх з вікна, ще снувався легенький туман.

На ніч я забула причинити вікно, і ніжний ранковий вітерець напинав простирадло й грався моєю розсипаною косою. Сонячні зайчики тремтіли вряди-годи, мов золоті рибинки, й плигали далі. Сьогодні так вони розвеселили мою кімнатчину в готелі, де я вже ось п’ять днів живу, вкрай знервована. Якось опівночі я прокинулася була від того, що відчула, наче щоки мої вкрилися, мов осіннє листя, інеєм. Подушка теж була вогка. Я плакала уві сні. А це сонячне проміння пробудило в мені надію, наповнило всю якоюсь радістю, від чого тіло перейнялося легкістю весняного ранку, як тоді, коли я прокидалася у спочивальні пансіону.

Сьогодні я не мала сумніву, що мене чекає радісна звістка, і вже нічого не боялася. Метнулася, раденька, з ліжка до старосвітського умивальника й почала вмиватися.

Неначе пташка, що пірнає в чисту воду з головою, розхлюпалася я, аж дзеркало навпроти стало мокре.

В двері злегенька постукали, і почувся голос Хаджі-калфи:

— Доброго ранку, ходжаним, ти й сьогодні прокинулася рано?

— Бонжур, Хаджі-калфа, — відповіла я, — як бач, прокинулася. А ти як узнав, що я прокинулась.

— Ще б пак! — засміявся той. — Ти ж щебечеш — мов та пташка.

Я вже й сама почала вірити, що й справді скидаюся чимось на пташку.

— Сніданок принести?

— А чи можна сьогодні не снідати?

Тепер відповідь була вже сердита:

— Е, ні… Я такого не люблю. Ні тобі гуляти, ні веселитися, сидиш — наче у в’язниці. Якщо ти ще й не

їстимеш, то станеш як ота сусідка, що живе навпроти.

Останні слова він промовив тихо, щоб та сусідка не почула.

Я з Хаджі-калфою заприятелювала. Пам’ятаю перший ранок у цьому готелі. Я прокинулася і, швидко одягнувшись, підстрибуючи, помчала сходами з портфелем у руці. Хаджі-калфа в білому фартусі чистив біля невеликого басейну наргіле [31]. Побачивши мене, він сказав, наче ми вже сто років були знайомі:

— Доброго ранку, Феріде-ханим, чому це ти так рано прокинулася? Я думав, що ти з дороги стомилася, то спатимеш до полудня.

— Як то можна? — засміялася я. — Хіба стане вчителька, у якої стільки справ, спати до полудня.

Хаджі-калфа полишив наргіле й аж у боки взявся:

— Ви гляньте на неї. Сама ще дитина, а вже біжить вчителювати, та ще й прямо з дороги.

Коли в міністерстві мені давали призначення, я заказала собі більше не пустувати. Та ледве-но цей Хаджі-калфа забалакав до мене, мов до дитини, як я знову відчула себе маленькою й підкинула свого портфеля, мов м’яч, угору, а потім упіймала.

Цей вчинок так розвеселив старого, що він сплеснув радо руками й зареготав:

— Ну хіба я неправду кажу? Дитина, та й годі!

Може, це й не гоже — бути зі служником готелю запанібрата, я не знаю, але ми вже обоє заливалися од сміху й розмовляли про те, про се.

Хаджі-калфа й слухати не хотів, щоб я пішла до школи, не поснідавши.

— Де це чувано? До вечора крутитися голодній коло тих малих бешкетників. Зараз я скажу, щоб принесли сир та молоко. Та й ще сьогодні тільки перший день, можна й не квапитися, — силоміць посадив він мене біля басейну.

У дворі не було нікого — ранок.

Хаджі-калфа гукнув одному крамареві, що торгував неподалік:

— Молла, хутко неси нашій учительці стамбульських бубликів і молока. — А потім повернувся до мене й сказав: — Ой же й добре молоко у нашого Молли, ваше стамбульське проти нього — що вода в моєму наргіле.

Як повірити Хаджі-калфі, то Молла й взимку, і влітку годував свою корову тільки грушами, через що й молоко пахло грушами. Правда, Хаджі-калфа не оминув крамаря й глузуванням, бо додав:

— Тільки мені здається, що й сам Молла пахне грушками.

Поки я снідала біля водограю, Хаджі-калфа ворожив біля свого наргіле та бавив мене міськими плітками. Боже мій, чого він тільки не знав. Але що йому було відомо дуже добре, то це всі таємниці вчительського побуту, він знав навіть, скільки у кого й одягу..*

Коли я поснідала, він сказав:

— Тепер я тебе проведу, бо ще заблудишся. Школа хоч і недалеко, але вулиці такі покручені…

І він, кульгаючи, пішов попереду й привів мене врешті до зелених дерев’яних воріт руштіє.

Тут я маю розповісти про нещастя, яке чекало на мене в цій школі, куди я ступила з переконанням любити, хай би який не був її убогий вигляд.

Сторожа коло воріт не було. Я пішла садом і зустріла жінку в картатому тканому чаршафі. В руках у неї був старий шкіряний портфель, але обличчя закутане подвійною чадрою. Вона йшла, здається, на вулицю, та, побачивши мене, зупинилась й пильно глянула мені в обличчя:

— Вам щось треба, ханим?

— Так, хочу бачити директорку.

— Маєте справу? Директорка я.

— Так, ефендім. Я ваша нова вчителька географії та малювання. Звати мене Феріде, я тільки вчора із Стамбула.

Директорка відкрила обличчя, роздивилася мене геть усю й здивовано сказала:

— Тут якась помилка. У нас справді була вакансія, але тиждень тому нам прислали нову вчительку з Гелібала.

Я розгубилася:

— Цього не може бути, мене призначало міністерство освіти, наказ у мене в портфелі.

Директорка здивовано підняла брови, аж вони опинилися посередині її вузького лоба.

— От господи боже ти мій, — промимрила вона, —  А дайте-но я подивлюся…

Вона кілька разів перечитала наказ, поглянула на дату й похитала головою:

— Такі помилки бувають. Не розберуться та й призначають на одне місце двох. Бідна Гуріє-ханим, вах-вах!

— А хто це Гуріе-ханим?

— А та, що прислали з Гелібала. Гарна й жінка… Тамтешній клімат дуже вадив, то попросилася сюди. А це знову не таланить.

— Так, ефендім, але ж і я в скрутному становищі.

— Та й це правда. Давайте принаймні не турбувати її, бідну, поки все не з’ясується. Я зараз