Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Шляхи сільські. Курява. Я вже розумів, що це не просто курява, а радіоактивний пил. Кінокамеру ховав, щоб не пилюжилась, як-не-як оптика. Був сухий-пресухий травень. Скільки самі наковталися, не знаю. Через тиждень запалилися лімфовузли. Але плівку економили, як патрони, бо мав сюди приїхати перший секретар Цека Слюньков. У якому саме місці він з’явиться, ніхто заздалегідь не оголошував, але ми самі здогадалися. Вчора, приміром, їхали шляхом, курява стовпом, а сьогодні кладуть асфальт, та який — у дві-три верстви! Ну, ясно: от де високого начальства сподіваються! Потім я те начальство знімав, ходили вони рівно-рівнесенько, акурат по свіжому асфальту. Ні сантиметра вбік! У мене це також було в кадрі, але в сюжет не вставив...

Ніхто нічого не розумів, це було найстрашніше. Дози-метристи називають одні цифри, а в газетах читаємо інші. Ага, тут починає щось помаленьку доходити. А-а-а... В мене дома лишились мала дитина, кохана дружина... Яким же треба було бути йолопом, щоб опинитися тут! Ну, нагородять медаллю... А жінка покине. Рятунок — у гуморі. Травили анекдоти. В покинутому селі оселився бомж, і чотири бабки там зосталося. Питають: «І як ваш хлоп?» — «Цей жеребець ще в друге село бігає». Якщо спробувати бути щирим до решти... Ти — вже тут. І ти вже розумієш — Чорнобиль... Але стелиться путівець. Біжить струмок, просто біжить струмок. А це сталося... Метелики літають. Вродлива жінка стоїть над річкою. А це сталося... Я щось подібне відчував, коли вмерла близька мені людина. Сонце... У когось за стіною музика... Ластівки під стріхою тріпочуть... А вона померла... Дощ пішов... А вона померла. Розумієте? Я хочу вловити словом свої почуття, передати, як це все в мені було тоді. Потрапити в інший вимір...

Угледів і став знімати яблуню в цвіту. Джмелі гудуть, білий, весільний колір... Знов-таки — люди працюють, сади цвітуть... Тримаю в руках камеру, але не второпаю... Щось не так! Експозиція нормальна, картинка гарна, а щось не те. І враз свінуло: не чую запаху. Сад цвіте, а запаху нема! Це я вже потім дізнався, що існує така реакція організму при високій радіації, блокуються деякі органи. Мамі моїй сімдесят чотири роки, і вона, згадую, скаржиться, що не відчуває запахів. Ну, думаю собі, тепер це зі мною сталося. Питаю своїх, із групи, троє нас було: «Як пахне яблуня?» — «Та ніяк не пахне». Щось із нами коїлося... Бузок не пахнув... Бузок! І в мене з’явилося відчуття, ніби все, що довкола, все неправда. Ніби я серед декорацій. І що моя свідомість це не годна опанувати, їй нема на що спертися. Схеми нема!

З дитинства... Сусідка, колишня партизанка, розповідала, як під час війни їхній загін вибирався з оточення. У неї на руках мала дитина, місячна, йшли болотом, кругом карателі... Мале плакало. Воно могло їх видати, їх би виявили, цілий загін. І вона його задушила. Розповідала відсторонено, наче то не вона, а якась інша жінка вчинила, і дитина була чужа. Чого вона про те згадала, я вже забув. Чітко пам’ятаю інше, свій жах: що ж це таке вона сотворила? Як змогла? Мені-бо гадалося, що цілий партизанський загін виходив із оточення задля тої дитини, щоб її порятувати. А тут, щоб лишилися жити здорові сильні мужчини, задушили дитя. У чому сенс життя тоді? Мені після того не хотілося жити. Мені, хлопчакові, ніяково було дивитися на ту жінку, бо я таке про неї довідався... І, взагалі, про людину жахливе щось дізнався. А їй яково мене бачити? (Якийсь час мовчить). От чому я не хочу згадувати... Про ті дні в зоні. Вигадую для себе всякі пояснення. Мені не хочеться прочиняти тих дверей... Я там хотів збагнути, де я справжній і де несправжній. Я вже мав діти. Перший — син. Коли в мене народився син, я перестав боятися смерти. Сенс мого життя відкрився...

Вночі в готелі... Прокидаюся — монотонний шум за вікном, незрозумілі сині спалахи. Відслоняю штори: вулицею йдуть десятки уазиків із червоними хрестами й блимавками. В повній тиші. Зазнав чогось на кшталт шоку. Виринули в пам’яті кадри з фільму... Зразу перенісся в дитинство... Повоєнні діти, ми любили воєнні фільми. Ну, і такі кадри... Відчуття... І дитячий страх... З міста пішли всі свої, і ти лишився сам, і мусиш ухвалити рішення. А що найправильніше? Прикинутися неживим? Чи як? А якщо мусиш щось зробити, то що?

У Хойниках у центрі міста висіла Дошка пошани. Кращі люди району. Але в заражену зону поїхав і вивіз дітей із дитсадка водій-п’яничка, а не той, із Дошки пошани. Усі стали самі собою. А от іще — евакуація. Першими вивозять дітей. Повпаковували у великі автобуси «Ікаруси». Ловлю себе на тому, що знімаю, як це бачив у воєнних фільмах. І тут-таки завважую, що не тільки я, а й люди, які в цілому цьому дійстві беруть участь, поводяться так само. Вони тримаються так, як колись, пригадуєте, в нами всіма любленому фільмі «Летять журавлі»: скупа сльоза в очу, короткі слова прощання... Помах руки... Тобто, ми всі прагнули знайти форму поведінки, яка вже була нам знана. Поводитися відповідно до чогось. Дівчинка махає мамі рукою, що, мовляв, усе гаразд, вона мужня. Переможемо!.. Ми... Ми — такі...

Я подумав, от приїду до Мінська, а там теж евакуація. Як я прощатимусь зі своїми — з дружиною, сином? Уявляв собі зокрема й цей жест: переможемо! Ми — ратники. Мій батько, скільки пам’ятаю, носив військове вбрання, хоч і не був військовим. Думати про гроші — міщанство, про власне життя — непатріотично. Нормальний стан — голодний. Вони, наші батьки, пережили розруху, і ми мусимо її пережити. Інакше справжньою людиною не станеш. Нас учили воювати й виживати за будь-яких обставин. Мені самому після служби в армії цивільне життя видалося пісним. Вночі блукали в компанії вулицями в пошуках гострих відчуттів. У дитинстві читав пречудову книжку «Чистильники», автора забув, там ловили диверсантів, шпигунів. Азарт! Полювання! Так ми влаштовані. Коли щодня праця й добрі харчі — нестерпно, некомфортно!

Жили ми в гуртожитку якогось петеу вкупі з ліквідаторами. Молоді хлопці. Горілки видали валізу — радіацію виводити. Раптом з’ясовується, що в цьому самому гуртожитку розташувався загін медслужби. Самі дівчата. «Ну, зараз гульнемо!» — кажуть хлопи. Пішли двоє й тут-таки вертають із о-от-такенними очима! Кличуть нас... Картинка: йдуть коридором дівчата. Під гімнастьорку видають штани й кальсони з