Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

нашого купе, дітей не пускають, щоб не бігали мимо. Приїхали в Мінськ, до маминої подруги. Мамі моїй досі соромно, як ми в своєму «брудному» одязі, взутті увіпхалися серед ночі в чужу квартиру. Але нас прийняли, нагодували. Жаліли. Зайшли сусіди: «У вас гості? Звідки?» — «З Чорнобиля». І ті й собі боком-боком...

За місяць батькам дозволили з’їздити глянути на квартиру. Забрали вони теплу ковдру, моє осіннє пальто й повне зібрання листів Чехова, мамине найулюбленіше. Здається, сім томів. Бабуня наша... Вона не могла збагнути, чому не взяли кілька банок полуничного варення, яке я любила, воно ж у банках, під накривками... Залізними накривками... На ковдрі ми виявили «пляму»... Мама прала, пилососила, нічого не помоглося. В хімчистку здали. А вона все «світилася»... «Пляма» б то... Поки ножицями не витнули. Все знайоме, звичне: ковдра, пальто... А я вже не могла спати під тією ковдрою, вдягти те пальто... У нас не було грошей купити мені нове, а я не могла... Я ненавиділа ті речі! Те пальто! Не боялася, зрозумійте, а ненавиділа! Усе це може мене вбити! І мою маму вбити! Відчуття ворожости... Розумом не могла цього збагнути. Скрізь розмовляли про аварію: удома, в школі, в автобусі, на вулиці. Порівнювали з Гіросімою. Але ніхто не вірив. Як повірити в те, чого не розумієш? Як не силкуєшся, не стараєшся, все одно в голові не міститься. Пам’ятаю: від’їжджаємо з нашого міста — небо синє-синє...

Бабуня... На новім місці вона не прижилася. Тужила. Перед смертю просила: «Щавлику хочу!» Щавель кілька років не дозволяли їсти, він найбільше набирає радіації. Ховати ми її повезли в її рідне село Дубровніки... Там уже була зона, обгороджена колючим дротом. Стояли солдати з автоматами. За дріт пропустили тільки дорослих... Тата, маму... Родичів... А мені не дозволили: «Дітям заборонено». Я зрозуміла, що ніколи не зможу провідати бабуню... Де про це можна прочитати? Де це, коли було? Мама зізналася: «Знаєш, я ненавиджу квіти й дерева». Сказала так, і сама себе злякалася, бо вона виросла в селі й усе це знала й любила... Раніше... Коли ми гуляли за містом, вона могла назвати кожну квітку й кожну травинку. Мати-й-мачуха, чаполоч пахуча... На цвинтарі... На траві... Постелили скатерку, поставили закуску, горілку... А солдати поміряли дозиметром і все викинули. Закопали. Трава, квіти — все «клацало». Куди ми відвезли нашу бабуню?

Прошу кохання... Але я боюсь... Боюсь кохати... У мене є наречений, ми віднесли заяву до загсу. Ви чули що-небудь про гіросімських «хібакусі»? Тих, хто вижив після Гіросіми. Вони тільки на шлюби між собою можуть розраховувати. У нас про це не пишуть, не говорять. А ми є... Чорнобильські «хібакусі»... Він привів мене до хати, познайомив із мамою. Хороша в нього мама. Економіст на заводі. Громадська активістка. На всі антикомуністичні мітинґи ходить, читає Солженіцина. Оця його хороша мама, почувши, що я з чорнобильської родини, з переселенців, здивувалася: «Голубонько, хіба ж ви зможете родити?» У нас заява в загсі... Він благає: «Я піду з дому. Наймемо квартиру», — а мені в ухах: «Голубонько, для декого існує гріх дітородіння». Гріх кохати...

А перед ним у мене був інший хлопець. Художник. Ми теж хотіли побратися. Все було добре аж до одної пригоди. Я зайшла до нього в майстерню й почула, як він гукає по телефону: «Як тобі пощастило! Ти не уявляєш, як тобі пощастило!» Зазвичай такий спокійний, навіть флегматичний, жодного окличника в мові. І раптом!! Що виявилось? Його друг живе в гуртожитку. Зазирнув до сусідньої кімнати, а там дівчина висить. Зачепилася за кватирку... І на панчо-сі... Його друг її знімав... Викликав «швидку»... А цей захлинався, аж трусився: «Ти тільки уяви, що він побачив! Що пережив! Він її на руках ніс... У неї на губах біла піна...» Про мертве дівча він не згадував, не пожалів її. Йому б тільки побачити й запам’ятати. А потім намалювати... Я зараз же пригадала, як він мене розпитував, якого кольору була пожежа на станції, чи бачила я розстріляних котів і собак, як вони лежали на вулицях? Як плакали люди? Чи бачила я, як вони помирають?

Після того випадку... Я не могла більше з ним бути. Відповідати на його питання... (Після мовчанки). Не знаю, чи схотіла б я з вами ще раз зустрітися? Мені здається, ви мене споглядаєте, як і він. Просто спостерігаєте. Запам’ятовуєте. Йде якийсь експеримент над нами. Усім цікаво. Не можу позбутися цього відчуття... А ви не знаєте, за що падає цей гріх? Гріх дітородіння... Я ж ні в чому не винна.

Хіба я винна в тому, що хочу бути щасливою...»

Катя П.

Монолог про те, що святий Франциск проповідував птахам

«Це — моя таємниця. Про це ніхто більше не знає. Я про це говорив тільки з одним своїм другом.

Я — кінооператор. Їхав туди, пам’ятаючи, як нас учили: справжнім письменником стають на війні й таке інше. Улюблений письменник — Гемінґвей, улюблена книжка — «Прощавай, зброє!» Приїхав. Люди порпаються на городах, на полях — трактори, сівалки. Що знімати — незрозуміло. Ніде ніщо не вибухає...

Перша зйомка. В сільському клубі. На сцені поставили телевізора, зібрали люд. Слухали Горбачова: все гаразд, усе під контролем. У тому селі, де ми знімали, йшла дезактивація. Мили покрівлі, завозили чисту землю. А як помити покрівлю, коли вона в бабки протікає? Землю треба було зрізати на штих лопати, скільки засягнеш, зрізати весь родючий шар. Далі ж то в нас жовтий пісочок. От бабка, виконуючи вказівки сільради, заступом землю відгортає, а перегній із неї згрібає. Шкода, я цього не зняв... Куди не приїдеш: «А, кіношники. Зара’ найдем вам героїв». Герої — дід із онуком, два дні гнали з-під самого Чорнобиля колгоспних корів. Після зйомки зоотехнік завів мене до ґіґантської траншеї, там бульдозером тих корів закопували. Але на гадку не спало це зняти. Я став спиною до траншеї й зняв епізода в кращих традиціях вітчизняної кінодокументалістики: бульдозеристи читають газету «Правда», заголовок — аршинними літерами: «Страна в беде не бросит». Та ще й підфартило: дивлюся — лелека на поле сідає.