Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

що забобони життьові — то тільки забобони, що жінка може бути вільна, коли вона того захоче, і може робити те, що захоче.

З приїздом Марка Вовчка до Петербурґу в Кулішевих листах до Милорадовичівни забриніли нові ноти, досі в Куліша не чувані: думка про емансипованість нової жінки, якісь відгуки новітньої Герценової проповіді réhabilitation de la chair (визволення плоті), неґації стриманого чернецтва. Жінка повинна бути незалежна. Гріха нема. Умовності заперечено. Все дозволено.

Марко Вовчок стає для нього за зразок і приклад. Куліш хотів, щоб і Милорадовичівна була така, як Марко Вовчок.

Куліш виразно зв’язує ім’я Марка Вовчка, як гасло, з пропозицією Милорадовичівні їхати до Петербурґу. 26 січня 1859 р. він пише:

— Марко Вовчок, про которого я писав до Вас, приїхав сюди. Коли б іще Ви тут були, та можна було б узять Вас у руки та направить на добре діло, то більш нічого б і не забажав.

Далі йдуть слова про можливе щастя, трохи хисткий двозначний натяк, обіцянка віддати «половину їй щастя» — отже, другу віддавши Марко Вовчку, — чи так треба розуміти це?

— Велике буває чоловіку щастя, як є що гарно слухать або самому говорить до такого, що душею зрозуміє? Оддав би я Вам половину того щастя, коли б Ви були на сей час тут.

Знайомство з Марком Вовчком розкрило перед Кулішем нові обрії, висунуло нові перспективи. У нього з’являється думка про «жінку-гражданку», жінку-чоловіка, що живе й водиться як чоловік. Він одкидає comme il faut’ність як зниження людського призначення.

Усе неможливе здається йому можливим, усе заборонене дозволеним. Хисткий, обережний, непевний, надто передбачливий, він, в захопленні від нових вражінь, стає твердим і настирливим. Коли досі він ухилявся, то тепер він вимагає!

До Милорадовичівни він звертається з ультимативним: або — або…

— Коли не почуваєтеся на кращу жизнь, ніж оте все панство проваджає, і за дурницю вважаєте високі наші погляди на чоловіка і його діло, то покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати.

— Сестро моя! — пише Куліш з піднесенням, — не обманюйте ні свого серця, що воно не спаніє, ні мого, що воно од Вас не одсахнеться. Ви таке ще свіже, таке ще молоде: станьте вище самої себе. Зробіть себе заздалегідь великою жінкою. Зрозумійте тепер, що Ви таке єсть і чим повинні буть.

Розрив з оточенням, вихід на простір «вищого» життя, звільненість від панського життя, застереження, що «не спаніє», — Куліш проповідує Милорадовичівні нове визволене, незалежне життя. Від «пуританського» моралізму до цих «нігілістичних» ідей 60 років, — Куліш простує під впливом Марка Вовчка вперед.

Через Марка Вовчка новітні ідеї 60 років, те, що за деякий час набере назви «нігілізму» і «базаровщини», отеє порушення всіх «родинних основ», протиставлення панському суспільству нового демократичного — все це захоплює Куліша.

Від плетньовських та Квітчиних ідеалів до добролюбівсько-марко-вовчкових, до виразного жорж-зандизму, — то є великий крок уперед чи може для Куліша навіть збочення, ухил від сентиментального хуторянства.

Він проповідує нове щастя — щастя емансипованої жінки.

— Це буде щастя Ваше — таке велике щастя, що ніхто і ніщо не зможе його од Вас одняти.

І Куліш пояснює, чого він од неї хоче, формулює свої прагнення:

— Я хочу, щоб Ви одна на всій Україні були пані-чоловік, пані-гражданка. Не дай же, Боже, — додає Куліш, — як Ви з’їдете низенько, низенько, до comme il faut.

Отже жінка comme il faut загубила своє реноме навіть в очах досить риґористичного Куліша.

Марко Вовчок зробилася для Куліша ідеалом жінки, і наприкінці листа свого до Милорадовичівни Куліш дописує палкі визнання:

— Дайте мені кохати Вас не недостойно, а так, щоб мені була честь на ввесь світ, що таку пані кохав я гарячим серцем і знав, за що кохав, пророчим духом зрозумів її душу, серед суєтної жизні знайшов її та й уклонивсь, познавши, що то богиня, а не панночка.

Коли досі він багато й довго вагавсь, уважавши на складність обставин, на ніяковість побачення, на розмови й сплітки, що їх могла викликати їх зустріч, то тепер він остаточно рішає їхати на Україну, щоб зустрітись із Милорадовичівною.

— Напишіть мені, де Ви будете літом, де Вас можна бачить. Цуравсь я думки стрічатись із Вами, а тепер бачу, що то якесь чернецтво на мене напало; тепер бачу, що нема в тому гріха, щоб дивитись на любий образ і слухати любий голос.

Гріха нема! Усе дозволено!

— Жажду Вас бачить і чуть. Пишіть, де і як.

Він починає оперувати арґументами досить сумнівної якости, як от: ми раз живемо; треба, мовляв, від життя взяти усе, що воно може нам дати.

— Чи родимось же ми на світ удруге? Коли ж тільки раз дано чоловіку прожити вік, то що ж він за химерна істота, коли стрівшись із сестрою, не…

Куліш не дописує фрази, обмежуючись натяком.

Він кається, що не жив, що не взяв од життя всього, що чернецтвував.

— Каюсь я, що не вмів жить на світі по-людськи і багато стратив часу марно. Тепер уже годі чернецтвувати, побачите мене мирською людиною, таким же братом, як і у всіх сестер брати. Поїду хоч на край світу, щоб на Вас подивитись і Вашого голосу послухати.

В листі з 22 березня Куліш повідомляє про термін, коли він саме має виїхати на Україну:

— Хочеться мені дуже з Вами побачитись; байдуже й на ті перешкоди, що писав я перше — аби Ви на їх не вважали.

Він умовляється зустрінутись в Качанівці у Тарновських:

— Я виїду після Великодня на Вкраїну, і к 1-му маю неодмінно будемо в Баївщині, моїм хуторі-пустці; а там куди Бог на мислі пошле… Перед виїздом із столиці я сповіщу Вас, щоб написали до мене в Лубні, що й як, а там уже міркуватимем, де нам побачитись. Може, Ви гостюватимете у Тарновських абощо, то це була б найкраща річ, а то мені до Ґалаґана їхати не хочеться — не люблю я його.

10

Милорадовичівна чекала Кулішевого приїзду. Вона була ладна йти на все. Отії патосні, патетичні листи Кулішеві справили на неї велике вражіння; вони загіпнотизували її.

Куліш досяг своєї мети. З Милорадовичівни він зробив слухняну сліпу іграшку в своїх руках. Вона повірила в його пророчу добірність, в його Прометеєве призначення. Вона зробилась переконаною й відданою прозеліткою «Кулішевої віри». Вона слухняно виконала б усе, що їй тільки наказав би зробити Куліш.

Те, що Куліш писав до неї, конструюючи складні комбінації, обмежуючись конструктивними витворами своєї уяви, це для Милорадовичівни було відповіддю