Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Але ж я… — не вгавала Ліда, — я ж казала їм, що вагітна, що мені не можна… а вони сказали… — дівчина заридала, сльози затопили всі невимовлені слова.

Ліда поверталася з лікарні пішки. Ішла вона тротуаром, узбіччям чи серединою дороги — не пам’ятала. Зі страшного забуття час від часу виводили голосні сигнали автомобілів.

Урешті дівчина дійшла до центрального парку селища. Безсило опустилася на лавку й закрила обличчя руками.

Був саме вихідний. У парку відпочивало чимало людей. Навколо пам’ятника Леніну, що бовванів у центрі, бігали й пищали діти, неподалік гомоніли і фотографувалися дорослі.

Ліда звела заплакані очі на ту статую, один із найвідоміших символів кровожерливої радянської держави. Дівчині хотілося кричати й дерти пам’ятник камінець за камінцем, аж поки не зітре його в порох.

Та раптом Лідин погляд зупинився на жінці з дитиною, що позувала для фотографа. То була Антоніна Йосипівна Доля, голова райкому партії, «правильна» радянська громадянка, її сусідка по вулиці, а ще та, хто навів НКВС на Ліду.

Про те, що Антоніна Доля проклала собі шлях до посади голови райкому партії, закладаючи «неблагонадійних», Ліда здогадувалась і раніше. Але кілька тижнів тому один знайомий таки розповів дівчині, через кого за нею почали слідкувати. Тоді Ліда відмахнулася від цієї інформації, бо чого ще можна було очікувати від голови райкому партії. Але зараз… зараз вона нічого не забуде.

Дівчина стиснула кулаки, коли Антоніна з донькою, сфотографувавшись, пройшли повз. Ні, Ліда більше не плакатиме, натомість зробить усе, щоб Антоніна Доля сповна дістала те, що заслужила.

Баба Ліда здригнулася і виринула зі спогадів, коли Тетяна зайшла до кімнати. Старенька непомітно поставила фото назад на комод.

— Ти поїла? — запитала Лідія Степанівна.

— Ага, дякую. Я б хотіла прилягти.

— Звісно, дитинко. Тобі треба спробувати заснути.

Старенька турботливо вкрила Таню ковдрою, а потім учергове неприязно поглянула на Антоніну, що дивилася на них зверхнім поглядом із фото. Вона таки змусила Антоніну пошкодувати, хоч це й вартувало їй Маркового кохання.

Таня вдала, що заснула, аби Лідія Степанівна пішла додому. Коли за старенькою нарешті зачинилися двері, вона розплющила очі і так пролежала решту дня, роздумуючи про своє життя.

Тетяна завжди вважала себе оптимісткою. Вона не засмучувалася, коли не вступила до університету за бажаною спеціальністю, натомість вибрала навчання на факультеті, де були вільні місця. Не засмучувалася, коли її покинув наречений, не витримавши докорів майбутньої тещі. Не засмучувалася, що впродовж двадцяти років усі зароблені кошти вона віддавала матері і з нею ж узгоджувала свої покупки.

Такий пасивний, навіть отруйний оптимізм допомагав жінці не з’їхати з глузду в тій клітці, що мати збудувала навколо неї. Але тепер від нього не було ніякої користі. Після смерті Антоніни Йосипівни весь Танин світ посипався, наче друзки розбитого скла. Таня ходила кімнатами величезного будинку, бачачи в кожній речі материну руку, і не знала, що їй далі робити. Мати завжди була поруч, усі сорок три роки. Вона навчила готувати і прибирати, читати й писати, навчила всього, але не головного — як жити самостійно.

Увечері прийшла Вероніка, але ці відвідини Таня теж скоротила до мінімуму. Поспішила випровадити подругу геть, аби знову впасти у стан свідомого напівзабуття.

На стелі пульсували тіні від екрана телевізора, вони то спліталися в химерне прядиво, то геть зникали, злякані появою яскравих кольорів на екрані. Таня довго спостерігала за ними, повільно заплющуючи й розплющуючи очі. Коли наступного разу жінка поглянула на циферблат годинника, було вже за північ. Від споглядання стелі Тетяну відволікли головний біль та ниття м’язів усього тіла, що благали хоч кілька годин цілющого сну. Спершу жінка на це не зважала, але біль наростав і вже стугонів у голові. Тож вона змушена була підвестися.

Таня вирішила не ковтати пігулок, а натомість заварити собі ромашкового чаю. Це вперше за останній тиждень вона пішла на кухню, аби щось для себе приготувати.

Кухня, освічена сяйвом місячної ночі, здавалася геть інакшою. Таня ще довго вагалася, стоячи на порозі й оглядаючи обриси плити, яку вони з матір’ю замовили кілька років тому. Це перша їхня покупка, здійснена через інтернет. Таня згадала, як довго мати опиралась і боролася проти такої форми шопінгу, боячись, що вони замовлять кота в мішку. А потім, коли таки погодилась і отримала покупку, ще два дні мучила інтернет-магазин дзвінками та запитаннями.

А бордовий кухонний куточок! Скільки суперечок точилося колись через нього! Таня хотіла світло-сірий, резонно вважаючи, що так візуально збільшить простір кухні, зробить її привітнішою. Але Антоніна Йосипівна прагнула меблі в кухню під колір темно-червоних штор. Тетяна зморщила лоба від згадки про те, як прийшла додому після роботи, а тут стоїть цей бордовий стіл і такі ж м’які стільці до нього. Тоді їй аж перехопило дух від образи, але вона, як завжди, нічого не сказала матері.

Таня заплющила очі, ніби так могла захиститися від спогадів, що душили її. Вона вже б утекла звідси геть, знову під ковдру, але голова, здавалося, от-от