Ярл Конг - Вагітна від нареченого сестри, Ярл Конг

- Можливо..., - піддатися слабкості це найлегше, бути сильною куди важче, тому намагаюся триматися вчинків дорослої жінки, а не маленької дівчинки, тож відвертаю погляд від гидоти у вигляді цигарки й повертаюся обличчям до батьків, - можна якось обійтися без продажу дачі.

Ця дача більше, ніж просто будинок в селі. Ця дача це моє дитинство, особливо літня пора в шкільні роки, коли я приїжджала в гості до бабусі з дідусем й насолоджувалася природою, спілкуванням з рідними, іграми з друзями, яких літом теж було чимало і практично кожного дня з самого ранку до пізнього вечора ми зависали на вулиці. Тоді ще не було зацикленості на гаджетах, комп'ютерах і тому подібному, в той момент це була жива комунікація, різного роду ігри та сміх, сміх та ще раз сміх. Навіть ось зараз я згадую ті безтурботні та прекрасні часи й на обличчі тут же виникає посмішка. Ось би зараз туди, та в річку, та на город за полуницею, чи що там є в наявності. Я навіть готова взяти лопату в руки та саджати картоплю. В дитинстві це була марудна справа, зараз я б залюбки робила для неї лунки, ніж це...

- Кіро, ми з мамою чогось не знаємо? - Тато повертає мене з думок про дачу у квартиру. Теж таку рідну й улюблену квартиру, але в якій наразі максимально напружена атмосфера й батько не збирається вдавати, що все гаразд. Він не приховує того, що ми в повній... Філейній частині. І це теж частина дорослого світу. Не відгороджувати мене від проблем, а вказувати на них та разом шукати способи їх вирішення.

- Чого не знаєте?

- Ти маєш прибутковий бізнес, звідки гроші рікою течуть? Встигай тільки підставляти мішки?

- Та ні, не маю, - та в мене навіть роботи немає, про який бізнес йде мова. Хоча я й розумію, що це був чистої води сарказм з вуст батька. - Просто я могла б десь влаштуватися працювати і...

- Це ж де такі гроші платять, що за місяць можна заробити сто п'ятдесят тисяч доларів? - Тато виголошує суму, а у мене тут же ноги підгинаються. Добре, що неподалік перебував стілець, на який я миттєво й опустилася, щоб батьки ще й на операцію моєї голови гроші не шукали, яку я можу розбити об все що завгодно. З моєю то вдачею... Спалити будинок за сто п'ятдесят тисяч доларів... Розбита голівка буде просто бонусом в цьому клубку нещасть. - Якщо знайдеш таку вакансію, то я залюбки туди влаштуюся й до кінця життя буду там гарувати, як віслюк. А поки, якщо такої вакансії наразі немає, доведеться продати дачу. Та і машину. Ще й в Рината Миколайовича в займи взяти.

Ринат Миколайович це керівник батька, з яким мій рідний в гарних взаємовідносинах. Тато працює на цій фірмі вже протягом двадцяти років, тож за цей час зарекомендував себе дисциплінованим, а головне з головою працівником. Ринат Миколайович цінить такі кадри, тож тримається за батька руками та ногами, звідси плюси й для нашої родини. Наприклад, коли батьки вирішили, що варто змінити машину, бо стара вже через день ламалася, то саме Ринат Миколайович дав більшу суму за нове авто, а тато вже з часом, невеликими частками віддавав борг. А зараз виходить і знову просити у керівника, і машину продавати, за яку батько віддавав роками, а найголовніше й найприкріше це дача. Згадка про дідуся й бабусю. Яких вже немає з нами. І дача була останньою ниточкою, яка тримала ці гарні спогади з минулого. Пам'ять це добре, але коли пам'ять можна помацати, то це куди краще. Краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

- Я впевнена, що ми разом зможемо щось придумати. Дякую вам, і дякую, що ви в мене є. Я вас дуже сильно люблю!

Я по черзі поцілувала кожного з батьків і вилетіла з кухні, поки вони не побачили сліз на моїх очах. Поки я ще більше не занурила їх в сумні роздуми. Їм і так не легко, а тут ще і я зі своїм риданням. Мамина квіточка, таткова радість, чорт забирай!

Та в кімнаті вже ніхто не міг побачити моїх сліз. Ніхто не бачив мого розчавленого стану, тож я не стримувалася. Плакала, щоб вивільнити біль. Щоб змити ту гіркоту, яка накрила все собою всередині мене й не давала шансів на щось оптимістичне.

"Ви як? Вже трішки заспокоїлися?"

Та було ще три людини, яким теж цієї ночі явно було не солодко. Саме їм я і написала в наш спільний чат.

Напевно, вони дурнею не займаються, а лягли спати після таких вимотуючих подій. Саме так я подумала після того, як відповідь не наступила через двадцять хвилин після мого питання, але все ж полізла дивитися, коли подруги були онлайн останній раз. І чи взагалі були. Так, точно, а як вони могли бути онлайн, якщо їхні телефони згоріли в будинку? А оскільки від будинку ні чорта не залишилося, то і гаджетів слід в прямому сенсі цього слова вже охолов? Логічно? Логічно. Та все ж таки на всякий випадок перевірила активність дівчат. І на мій подив дві з них наразі були в мережі. Якщо Віка заходила ще вночі, скоріш за все, перед катастрофою, то от Ліка з Натою онлайн прямо зараз.

"З тобою все гаразд?"

Одне й те саме повідомлення відправляю кожній з них і очікую на новини у відповідь.

П'ять хвилин. Десять. П'ятнадцять. Нічого немає. Нічого не приходить мені на мобільний. Хоча обидві й досі світяться онлайн. Що за маячня?

Вирішую знахабніти, набираю кожній з них по черзі, та результат той самий - ігнор. Гудки йдуть, тобто не скажеш, що мобільні згоріли, чи то поза зоною досяжності, але ніхто не підіймає слухавку. Ні одна, ні інша. Та і третя туди ж. У Віки мобільний теж ввімкнутий, теж йде виклик, але теж глухо.

І як це розуміти? Вони всі втрьох одночасно сплять як вбиті, що не чують ні повідомлень, ні дзвінків? Чи тут щось інше, ніж міцний сон? Хочеться вірити в перше, але логіка й внутрішній голос волають про друге...