Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 31

     Макс.

    Широко посміхаюся, відкинувшись на спинку стільця. Щойно зайняв місце  за обіднім столиком, який розташований майже по центру ресторана цього готелю. І тут “така зустріч”! Марія власною персоною! Чомусь ні на мить не здивований.

     Дівчина одразу зашарілася, а її очі розгублено забігали, варто було їй помітити мене. 

    “Що? Не очікувала мене зустріти? Тільки “спекалася” і ось тобі знову!”, - промовляю про себе, роблю ковток з чашки, яку все ще тримаю в руці, салютуючи дівчині одночасно.

     Зараз Марія виглядає по іншому. Як то кажуть - при параді. Та в тій ковдрі на геть оголе тіло, сонна, зі скуйовдженим волоссям вона була по особливому зворушливою, принаймні для мене так точно. 

    Якщо вже бути зовсім відвертим, то ледве позбувся соромітницьких думок, які на повну яскраво малювали в уяві все, що я зроблю з нею… Починаючи ще з душу, який ми разом з нею приймемо. 

    Здається, вона збирається зайняти зовсім інше місце щоб пообідати, он і столик окремий очима шукає. Але не з її щастям так точно, бо вільні місця в цей час просто відсутні. Тож прийдеться Марії знову “витримати” мою присутність.

- Смачного. - промовляє і сідає навпроти за мій столик.

- Навзаєм. - відповідаю дівчині.

- Ззаду за декілька столиків від тебе, той самий типчик з літака, я його добре запам’ятала! 

- Що ще за тип? - мої брови одразу зійшлися на переніссі, а вилиці напружились. 

- Стовідсотково черговий посіпака Едуарда. - продовжила Марія майже пошепки.

- Чи не той, що вчора заліг у кущах!? - припустив.

- Можливо. - додала буденним тоном і наколола виделкою листок салату. 

- То чим ти заслужив те, що Едік будь-якою ціною хоче роздобути компромат на тебе? 

- Все просто, не збираюся погоджуватися на сумнівну угоду. - пересмикнув плечима я. 

- Ти вже вигадав, як йому перешкодиш? - поцікавилася Марія.

- Поняття не маю, але правда буде на моєму боці. - спокійно відповів і витер серветкою обличчя.

- Чи не занадто самовпевнене припущення? - вона уважно подивилася мені у вічі.

- Ні. - поставив лікті на стільницю і трішки подався вперед.

- Чого це? - запитала, а від мого уважного погляду почала червоніти.

- Все просто! Бо я не покидьок! - підморгнув їй.

- Пф! - пирхнула вона, але зоровий контакт між нами все ж таки не розірвала, тому я ще ближче подався вперед.

- На цьому місці, зазвичай ти мене цілуєш! - доторкнувся кінчиками пальців до її підборіддя.

- Максе, скажи на милість чому я маю це зробити? - зухвало запитала вона.

- Бо: а) за нами слідкують люди Педуарда, а отже таким чином ти підтримаєш теорію мого швидкого зваблення; б) ти сама цього хочеш.

- Ще чого! - обурилася, але продовжує грати в цю візуально-тактильну гру. 

- Дарма! Бо я вже почав звикати! - облизую губи, які мимоволі розтягуються від посмішки.

- Як звик так і відвикнеш! - щось бурмоче собі під ніс, а я швидко скорочую відстань між нами і цілую її. 

     Вірніше жадібно зминаю її губи, але це вже подробиці.

- Ти-ти… нахаба Макс! - стривожено промовляє, але жодних зайвих рухів, пам’ятає все ж таки, що за нами спостерігають.

- Ти навіть не уявляєш наскільки! - шепочу їй на вушко, і тішуся як її шкіра рясно вкривається мурахами.

- Я увечері нікуди з тобою не піду! - схвильовано додає. 

- Як скажеш, люба! Але щось мені підказує, що ти все одно на ту вечірку завітаєш! - спокійно відповідаю Марії.

     Солодка мить, коли відчуваєш як діють на неї твої слова і дотики. 

    Ох, зараз Марія нагадує мені те полохливе, але водночас допитливе кроленя, яке знаходиться перед цікавою ніркою в невідоме. Боїться, тремтить, сумнівається, але крок за кроком наближається…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍