Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

євреїв, але все одно жахливо багато. Утім відмінність була. Полякам було складно вижити за німецької окупації, але в принципі можливо. Для євреїв існувала теоретична можливість вижити за німецької окупації, але на практиці це було нереально.

Там, де місцевий маріонетковий режим співпрацював з нацистськими господарями, пам’ять про його жертв було відповідно вшановано. Але той факт, що вони здебільшого були євреями, майже не згадували. Існували національні («угорці») та насамперед соціальні категорії («робітники»), але етнічних і релігійних означень старанно уникали. Другу світову війну, як ми пам’ятаємо (див. розділ 6), визначали та вивчали як війну проти фашизму; її расового виміру не враховували. Після 1968 року уряд Чехословаччини навіть доклав зусиль, щоб закрити празьку Пінкасову синагогу[654] та замалювати написи на її стінах, де було перелічено імена чеських євреїв, убитих у Шоа.

Переписуючи нещодавню історію цього регіону, післявоєнна комуністична влада, безперечно, могла розраховувати на наявний запас антисемітизму. То була одна з причин, чому вона доклала зусиль, щоб навіть постфактум знищити такі свідчення (у сімдесяті польські цензори постійно забороняли згадувати про міжвоєнний антисемітизм у країні). Але якщо східні європейці постфактум і приділяли менше уваги недолі євреїв, то не тому, що їм тоді було байдуже чи вони переймалися власним виживанням. А тому, що комуністи самі спричинили достатньо страждань та несправедливості, щоб утворився новий шар кривд і спогадів.

Упродовж 1945‒1989 років через цикл депортацій, арештів, показових процесів та «нормалізацій» пройшла майже кожна людина в Радянському блоці: вона або щось втратила, або була співпричетна до чужої втрати. Квартири, магазини й інше майно мертвих євреїв або вигнаних німців, яке хтось привласнив, дуже часто через декілька років відбирали знову в ім’я соціалізму — як наслідок, після 1989 року питання компенсації минулих втрат стало безнадійно заплутаним у датах. Чи мають виплачуватися компенсації за те, що втратили люди, коли комуністи захопили владу? Якщо робити такі виплати, то кому? Тим, хто володів майном після війни, у 1945 році, і за кілька років утратив знову? Чи нащадкам тих, у кого відібрали чи вкрали підприємство або квартиру в якийсь момент між 1938 та 1945 роками? У який момент? У 1938-му? 1939-му? 1941-му? Від кожної дати залежали політично чутливі визначення національної чи етнічної легітимності, а також морального прецеденту[655].

Крім того, існували дилеми, пов’язані з історією в межах самого комуністичного періоду. Чи мають бути притягнені до суду ті, хто покликав російські танки розчавити Угорську революцію 1956 року або придушити Празьку весну 1968-го? Одразу після революцій 1989 року багато хто вважав, що так. Але деякі з їхніх жертв були колишніми комуністичними лідерами. Хто заслуговував на увагу нащадків: невідомі словацькі чи угорські селяни, яких позбавили їхнього майна, чи комуністичні апаратники, які це скоїли, але через декілька років самі стали жертвами режиму? Які жертви й чия пам’ять мали бути в пріоритеті? Хто мав це визначити?

Тож занепад комунізму спричинив стрімкий потік гірких спогадів. Запеклі суперечки про те, що робити з архівами таємної поліції, були тільки одним виміром цієї справи (див. розділ 21). Справжня проблема полягала в спокусі розправитися з комуністичною версією пам’яті, помінявши знак «мінус» на знак «плюс» і навпаки. Те, що колись було офіційною правдою, тепер зазнало докорінної дискредитації, перетворившись, так би мовити, на офіційну брехню. Але розвінчування табу в такому дусі актуалізує свої ризики. До 1989 року кожного антикомуніста вважали «фашистом». Але якщо антифашизм був лише однією з вигадок комунізму, тепер, у ретроспективі, існувала велика спокуса поставитися зі співчуттям і навіть прихильністю до всіх на той час дискредитованих антикомуністів, включно з фашистами. Націоналістичні письменники 1930-х років поверталися в моду. Післякомуністичні парламенти в низці країн прийняли постанови про уславлення маршала Антонеску в Румунії та інших лідерів на Балканах і в Центральній Європі. Тож недавно засуджених за націоналізм, фашизм та нацистський колабораціонізм тепер підносили за їхній воєнний героїзм (румунський парламент навіть вшанував Антонеску хвилиною мовчання).

Інші табу посипалися разом із дискредитованою риторикою антифашизму. Про роль Червоної армії та Радянського Союзу тепер можна було говорити в іншому світлі. Нещодавно звільнені Балтійські держави вимагали, щоб Москва визнала злочинність Пакту Молотова — Ріббентропа й одностороннє знищення Сталіним їхньої незалежності. Поляки, які нарешті (у квітні 1995 року) домоглися, щоб Росія визнала, що 23 тисячі польських офіцерів, розстріляних у Катинському лісі, насправді стратив НКВС, а не Вермахт, вимагали повного доступу до російських архівів для польських слідчих. Станом на травень 2005 року жодна з цих вимог не мала значних шансів одержати згоду росіян, що надалі ятрило пам’ять[656].

Проте росіяни мали власні спогади. З погляду держав-сателітів радянська версія нещодавньої історії була очевидно неправдивою; але для багатьох росіян у ній була більш ніж дещиця правди. Друга світова війна справді була «Великою вітчизняною війною»; в абсолютних цифрах радянські солдати та мирне населення справді постраждали найбільше; Червона армія справді звільнила великі території Східної Європи від жахіть німецької влади; а поразка Гітлера справді була приводом для щирої радості й полегшення для більшості радянських громадян — і не тільки. Після 1989 року багато хто в Росії був щиро здивований очевидною невдячністю колишніх братерських націй, яких у 1945 році вдалося звільнити з-під німецького ярма завдяки жертвам радянської армії.

Але незважаючи на все це, російська пам’ять була розділеною. Розкол навіть набув інституціалізованої форми, позаяк для промоції значущих, але діаметрально протилежних історій комуністичного минулого країни виникли дві громадські організації. «Меморіал» у 1987 році заснували ліберальні дисиденти, метою яких було з’ясувати й оприлюднити правду про радянську історію. Його члени приділяли особливу увагу порушенням прав людини та важливості визнання того, що було зроблено в минулому, щоб попередити повторення таких дій у майбутньому. «Пам’ять», заснована на два роки раніше, також намагалася віднайти та вшанувати минуле, але на цьому подібність закінчується. Засновники «Пам’яті» — антикомуністичні, але далекі від лібералізму дисиденти — хотіли запропонувати покращену версію російського минулого — продезінфіковану від радянської «брехні», але водночас вільну від зовнішніх впливів на російську спадщину, насамперед «сіоністів». За кілька років «Пам’ять» перетворилася на націоналістичний рух, який використовував занедбану та «зневажену» історію Росії як зброю, щоб відбиватися від «космополітичних» викликів і порушників.

Політика скривджених спогадів — хай як вони відрізнялися в деталях і навіть суперечили одна одній — була останньою сполучною ланкою між колишнім радянським центром та його імперськими володіннями. Їх об’єднувало обурення через недооцінення з боку міжнародної спільноти їхніх колишніх страждань і втрат. Як щодо жертв ГУЛАГу? Чому їм не