Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

визнаний інший бік нещодавньої німецької історії. Чому, запитували вони, після всіх цих років ми не маємо говорити про спалення німецьких міст чи навіть про ту незручну правду, що життя в гітлерівській Німеччині (для німців) було далеке від приємного, принаймні до останніх років Другої світової війни? Бо замість цього ми маємо говорити про те, що Німеччина зробила з євреями? Але ми говоримо про це десятиліттями; це стало ритуалом, звичкою. Федеративна Республіка — одна з найбільш відверто філосемітських країн у світі; скільки ще ми (німці) маємо жити в неспокої? Нові книжки про «злочини союзників» — бомбардування Дрездена, спалення Гамбурга й затоплення кораблів з німецькими біженцями (тема роману Ґюнтера Ґрасса Im Krebsgang, «Як краб», 2002 року) — продавалися величезними накладами.

По-друге, нове місце Голокосту в офіційній історії європейського минулого створювало небезпеку іншого викривлення. Бо справді незручна правда про Другу світову війну полягає в тому, що те, що сталося з євреями впродовж 1939‒1945 років, і близько не було таким важливим для більшості головних дійових осіб, як хотілося б пізніше вважати. Більшість європейців примудрилися десятиліттями не зважати на долю своїх єврейських сусідів не тому, що їх поглинало почуття провини і вони боролися з нестерпними спогадами. А тому, що Друга світова війна була не про євреїв — хіба що в уяві жменьки нацистських високопосадовців. Навіть для нацистів винищення євреїв було частиною більш амбітного проєкту расової чистки та переселення.

Тож зрозуміла спокуса зчитати через пів століття знання та відчуття сорокових років спонукає переписати історичний наратив — розташувати антисемітизм у центрі європейської історії. Зрештою, як іще ми маємо пояснити все, що відбулося в Європі в ті роки? Але це надто легко — і занадто заспокійливо. Наприклад, більшість французів прийняли режим Віші після поразки 1940 року не тому, що їм подобалася влада, яка переслідувала євреїв, а тому, що режим Петена дозволяв французам продовжувати жити в ілюзії безпеки й нормальності, майже без потрясінь. Те, як режим поводився з євреями, нікого не хвилювало: євреї просто не мали аж такого значення. І приблизно те саме стосувалося більшості інших окупованих територій.

Сьогодні така байдужість може шокувати — видатися симптомом чогось глибоко хибного в моральному становищі Європи першої половині ХХ століття. Так само мають рацію й ті, хто пригадує, що в кожній європейській країні були люди, які бачили, що відбувалося з євреями, і щосили намагалися подолати байдужість своїх співгромадян. Але якщо не зважати на цю байдужість і припустити натомість, що більшість інших європейців пережили Другу світову війну так само, як євреї — як Vernichtungskrieg, війну на винищення, — тоді ми отримаємо ще один шар хибних спогадів. У ретроспективі «Аушвіц» — це найважливіше, що треба знати про Другу світову війну. Але на той час так не здавалося.

Крім того, Східній Європі теж так не здавалося. Для східних європейців, які із запізненням, після 1989 року, звільнилися від гніту офіційного тлумачення Другої світової війни, яке насаджували комуністи, західна заклопотаність Голокостом євреїв під кінець століття призводила до підривних наслідків. З одного боку, Східна Європа після 1945 року мала значно більше спогадів, ніж Західна, — і набагато більше того, що хотілося забути. У східній частині Європи проживало більше євреїв, і більшість із них було вбито; більшу частину вбивств було скоєно в цьому регіоні, і чимало місцевих брали у них активну участь. Та, з іншого боку, післявоєнна влада докладала ще більших зусиль, щоб стерти всю пам’ять про Голокост у суспільствах Східної Європи. Річ не в тому, що жахи й злочини війни на Сході применшувалися; навпаки, їх постійно відтворювали в офіційній риториці й закарбовували в місцях пам’яті та підручниках у всіх країнах. Просто євреї не були частиною цієї історії.

У Східній Німеччині, де тягар відповідальності за нацизм було покладено лише на західнонімецьких правонаступників Гітлера, новий режим виплачував відшкодування не євреям, а Радянському Союзу. У шкільних підручниках НДР Гітлера зображували як інструмент капіталістів-монополістів, який захоплював території та розпочинав війни заради інтересів великого бізнесу. «День пам’яті», який запровадив Вальтер Ульбріхт у 1950 році, вшановував не жертв Німеччини, а одинадцять мільйонів загиблих «борців проти гітлерівського фашизму». Колишні концентраційні табори на території Східної Німеччини, зокрема Бухенвальд та Заксенгавзен, на певний час були перетворені на «спеціальні ізоляційні табори» для політичних в’язнів. Через багато років, після того як Бухенвальд перетворився на меморіал, його путівник описував проголошені цілі «німецького фашизму» як «знищення марксизму, помсту за програну війну та жорстокий терор проти всіх, хто чинив опір». У тій самій брошурі фото відбору євреїв для страти в Аушвіці були підписані цитатою німецького комуніста Ернста Тельмана: «Буржуазія серйозно налаштована щодо своєї мети знищити партію та весь авангард робітничого класу»[653]. Текст прибрали тільки після падіння комунізму.

Аналогічна версія подій була поширена по всій комуністичній Європі. У Польщі заперечувати або применшувати те, що сталося в таборах смерті в Треблінці, Майданеку чи Собіборі, було неможливо. Але деяких із цих місць більше не існувало — німці доклали надзвичайних зусиль, щоб стерти їх з лиця землі, перш ніж відступити перед Червоною армією. А тим місцям, де свідчення збереглися — як в Аушвіці за декілька кілометрів від Кракова, другого за розміром міста у Польщі, — постфактум було приписане інше значення. Хоча 93% з близько 1,5 мільйона осіб, страчених в Аушвіці, були євреями, у музеї, створеному там післявоєнним комуністичним режимом, жертв перераховували лише за громадянством: поляки, угорці, німці тощо. Польських школярів справді водили повз приголомшливі світлини; їм показували гори взуття, волосся та окулярів. Але їм не казали, що більшість цих речей належали євреям.

Звичайно, було Варшавське гетто, пам’ять про життя і загибель людей у якому справді увічнили на тому місці, де воно було розташоване. Але єврейське повстання 1943 року в польській пам’яті затьмарювало власне польське Варшавське повстання, яке відбулося наступного року. У комуністичній Польщі, де ніхто не заперечував те, що німці зробили з євреями, тему особливо не обговорювали. «Повторне ув’язнення» Польщі совєтами, а також поширене переконання, що євреї вітали і навіть сприяли комуністичному захопленню, каламутило народну пам’ять про німецьку окупацію. У будь-якому разі власні страждання поляків під час війни відволікали їхню увагу від єврейського Голокосту та певною мірою конкурували з ним: проблема «порівнюваної жертовності» впродовж багатьох років отруювала польсько-єврейські відносини. Протиставлення завжди було недоречним. У Другій світовій війні загинуло три мільйони поляків (не-євреїв); це було пропорційно менше, ніж рівень смертності в деяких частинах України або серед