Джордж Мартін - Борва мечів

ти подивитися на кінець усієї справи, Шаєчко? Чи стоятимеш ти разом з усіма, спостерігаючи, як пан Ілин Пейн відтинає мою потворну голову? Чи сумуватимеш за своїм велетнем Ланістером, коли його не стане?» Тиріон перехилив чару, відкинув її убік і хвацько заспівав:

Їхав містом пан всевладний

З пагорба високого.

Покохав він, неоглядний,

Кралю чорноокую.

Краля голову задурить —

Згинеш без меча і трунку.

Бо ніщо — палац і уряд

Проти дівчини цілунку.

Того вечора пан Кеван його не відвідував — напевне, разом із князем Тайвином намагався стишити гнів Тирелів. «Боюся, і дядечка я вже більше не побачу.» Тиріон налив собі ще келих вина. Шкода, що Симона Срібноязикого вбили з його наказу — решта слів пісні загинула разом з ним. А пісня ж була зовсім непогана, ніде правди діти — надто поруч із тими, яких склали про нього опісля.

— Руки тії золотії холодом лякають, а дівочі теплі руки серце зігрівають! — проспівав він і подумав, чи не дописати решту віршів власноруч. Якщо, звісно, йому дозволять стільки прожити.

Тієї ночі Тиріон Ланістер спав на диво довго та міцно, а піднявся з першим променем світанку добре відпочилим і зголоднілим, наче вовк. До сніданку подали підсмажений хліб, кров’янку, яблучні мандрики; Тиріон охоче частувався усім, а страви з яєць, засмажених із цибулею та вогняними дорнійськими перцями, попрохав аж дві тарілки. Поснідавши, він спитав варту, чи не можна відвідати свого поборника, і отримав згоду пана Аддама.

Тиріон знайшов великого князя Оберина за келихом червоного вина. Його вдягали у обладунок четверо молодших дорнійських паничів.

— Доброго раночку, ясний пане! — мовив великий князь. — Чи не вип’єте вина?

— Хіба вам варто пити перед битвою?

— Я завжди п’ю перед битвою.

— Тоді вас може спіткати смерть. Ба гірше — смерть може спіткати мене.

Великий князь Оберин зареготав.

— Та облиште — боги захищають невинних! А ви, гадаю, невинні, хіба ні?

— Лише у вбивстві Джофрі — у ньому я не винен, — зізнався Тиріон. — Сподіваюся, ви знаєте, з чим маєте справу. Грегор Клеган, він…

— …великий з себе? Я про нього чув.

— Майже вісім стоп заввишки, важить більше як одинадцять пудів — і не сала, а м’язів. Б’ється він довжелезним обіручним мечем, якого тримає однією правицею. Йому траплялося розрубувати людину навпіл за один удар. А обладунок він має такий важкий, що жоден інший воїн в ньому і не поворухнеться.

Та великого князя Оберина ніщо з його слів не вразило.

— Я вже вбивав чималеньких здорованів. Головне — збити їх з ніг. Хто упав додолу, той не заживеться.

Дорнієць казав так недбало-упевнено, що Тиріонові аж полегшало трохи — доки Оберин не обернувся і не гукнув:

— Даемоне, списа!

Пан Даемон кинув йому списа, і Червоний Гаспид ухопив зброю в польоті.

— Ви хочете стати проти Гори зі списом?!

Усі страхи разом повернулися до Тиріона. Так, у битві тісні лави списників міцно тримали оборону, але ж двобій з умілим мечником — то зовсім інша справа.

— Ми в Дорні кохаємося у списах. До речі, це єдиний спосіб протистояти довжині його руки. Дивіться самі, пане Бісе. Дивіться, але не торкайтеся!

Спис був точений з ясену, восьми стоп завдовжки. Ратище було важке, товсте, гладке на дотик. Останні дві стопи довжини списа складало сталеве вістря; воно скидалося на вузький листок і наприкінці перетворювалося на страшну гостру шпичку. Краями леза можна було голитися. Коли Оберин крутнув ратище між долонями, краї вогко і чорно заблищали. «Олія? Чи отрута?» Тиріон вирішив, що краще йому не знати.

— Сподіваюся, ви вмієте тримати його в руках, — мовив він із сумнівом у голосі.

— Ви не матимете приводу скаржитися. Хоча пан Грегор, напевне, матиме. Хай який товстий у нього обладунок, він неодмінно має щілини там, де з’єднуються частини: зсередини на ліктях та колінах, під пахвами… Обіцяю вам: я знайду, де його полоскотати.

Оберин відставив списа убік.

— Кажуть, Ланістери завжди платять борги. То може, повернетеся разом зі мною до Сонцеспису, коли скінчимо лити крівцю? Мій брат Доран буде щасливий познайомитися з законним спадкоємцем Кастерлі-на-Скелі… а надто якщо він привезе з собою свою чарівну дружину, пані господиню на Зимосічі.

«Невже змій гадає, що я десь приховав Сансу од жадібних очей, наче білка — горіхи на зиму?» Та нехай. Просто зараз Тиріон не відчував палкої охоти сперечатися.

— Якщо подумати, подорож до Дорну може виявитися вельми приємною розвагою.

— І вельми тривалою, не сумнівайтеся. — Великий князь Оберин сьорбнув трохи вина. — Вам із Дораном знайдеться про що побалакати. Є стільки цікавих речей для плідних перемовин: музика, торгівля, історія, вино, карликів шеляг… закони про успадкування престолу. Порада рідного дядечка стане в пригоді королеві Мирцелі у часи тяжких випробувань, що чекають попереду.

Варисові пташки мали зараз несамовито радіти, якщо слухали їхню розмову. Оберин нагодував їх аж досхочу.

— Напевне, я таки вип’ю вашого вина, — мовив Тиріон.

«Королева Мирцела?» Спокусливо… якби ще й мати змогу витягти з кишені Сансу. «Хай навіть вона оголосить підтримку Мирцелі замість Томена… та чи піде за нею північ?» Червоний Гаспид відверто натякав на державну зраду. Чи зможе Тиріон підняти зброю проти Томена, проти власного батька? «Серсея плюватиметься кров’ю. Варто спробувати хоча б заради цього.»

— Чи не пригадуєте, Бісе, ту байку, що я вам розповів за нашої першої зустрічі? — запитав великий князь Оберин, поки Байстрюк з Божеласки, стоячи на колінах, пристібав йому поножі. — Насправді ми з сестрою їздили до Кастерлі-на-Скелі не лише по ваш хвостик. Ми подорожували з певними намірами. Подорож занесла нас до Зорепаду, Вертограду, Старограду, Щитових островів, Кракеголу і нарешті до Кастерлі-на-Скелі… а справжньою її метою був шлюб. Доран був уже заручений з панною Меларіо з Норвосу, і його лишили каштеляном Сонцеспису. А мене з сестрою ще нікому не обіцяли.

— Елію страшенно цікавило все навколо — у такому віці дуже кортить подорожувати, чого їй майже не дозволяло слабке здоров’я. Я ж розважався, глузуючи з шукачів сестриної руки. Так на світ з’явилися княжич Зизоок, зброєносець Губотяп, ще одного парубійка я прозвав Паном Пухтієм… такі собі невинні розваги. Єдиний, хто хоч трохи на щось годився, був молодий Баелор Вишестраж. Панич був із себе нічогенький, і сестра в нього майже закохалася, аж раптом він мав нещастя тоненько