Джордж Мартін - Буря Мечів

— Може бути,— озвався Гончак,— а от ти мертвий.

Він хвицнув ногою, перекидаючи лавку, і та врізалася Поліверу в гомілки. Бороданю вдалося встояти якось на ногах, але Гончак прихилився, уникнувши його шаленого удару, й навідліг сам рубонув його мечем. Кров заляпала і стелю, і стіни. Лезо різонуло Полівера просто в обличчя, тож коли Гончак вивільнив меча, в бороданя відвалилося півголови.

Лоскотун позадкував. Арія нюхом чула його страх. Короткий меч у нього в руці раптом здався мало не іграшковим порівняно з довгим клинком, якого тримав Гончак, і броні на Лоскотуні теж не було. Рухався він спритно й легко, не відриваючи очей від Сандора Клігана. Простіше простого було Арії просто підійти ззаду і штрикнути його ножем.

— У селі десь заховане золото? — гаркнула Арія, засаджуючи лезо йому в спину.— Срібло, самоцвіти? — вона штрикнула ще раз.— Харчі? Де лорд Берик Дондаріон? — вона вже сиділа на ньому згори, й далі штрикаючи.— У якому напрямку він поїхав? Скільки людей з ним було? Скільки лицарів, скільки лучників? Скільки, скільки, скільки, скільки, скільки, скільки? У селі десь заховане золото?

Коли Сандор відтягнув її від нього, руки в неї всі були червоні.

— Досить,— тільки й сказав він. Він сам спливав кров’ю, як різана свиня, і при ходьбі тягнув одну ногу.

— Тут ще один,— нагадала йому Арія.

Зброєносець висмикнув ножа з живота й намагався руками зупинити кровотечу. Коли Гончак поставив його на ноги, хлопець заверещав і захлипав, як немовля.

— Змилуйтеся,— рюмсав він,— будь ласка! Не вбивайте. Мати милостива!

— Я що тобі — на кляту матір твою схожий? — Гончак геть втратив людську подобу.— Цього теж ти зарізала,— сказав він до Арії.— Просто в кишки йому засадила, тут йому й кінець. Але помирати він буде довго.

Хлопець, здавалося, його не чує.

— Я прийшов до дівчат,— скиглив він,— чоловіка з мене зробити, Полі казав... о боги, будь ласка, заберіть мене в замок... до мейстра, заберіть мене до мейстра, у мого батька є золото... я тільки заради дівчат... змилуйтеся, сер...

Гончак так врізав йому в обличчя, що той знову заверещав.

— Не називай мене «сер»,— кинув Гончак і обернувся до Арії.— Цей твій, вовчице. Сама й закінчуй.

Вона розуміла, про що він. Арія підійшла до Полівера й опустилася просто в кров, щоб зняти з нього пояс з мечем. Поряд з кинджалом висів тоненький клинок, задовгий як на чингал і закороткий як на нормальний меч... але він точно лягав Арії в руку.

— Ти пам’ятаєш, де серце? — спитав Гончак.

Вона кивнула. Зброєносець закотив очі.

— Змилуйся.

Голка ковзнула йому між ребра, дарувавши останню милість.

— Добре,— хрипким від болю голосом мовив Гончак.— Якщо ці троє розпусничали тут, значить, Грегор тримає і брід, і Гаренхол. Щомиті можуть над’їхати ще його мазунчики, а ми — як на один день — повбивали вже досить цих клятих вилупків.

— Куди ж ми поїдемо? — спитала Арія.

— У Варницю,— він поклав велику долоню їй на плече, щоб не впасти.— Принеси вина, вовчице. І позбирай які там у них є гроші, нам усе знадобиться. Якщо у Варниці стоять кораблі, ми можемо доплисти у Видол морем,— він сіпнув ротом, і з того місця, де колись було вухо, знову хляпнула кров.— Може, леді Лайса одружить тебе зі своїм маленьким Робертом. Хотів би я побачити такий союз,— він зареготівся, але тут-таки застогнав.

Коли прийшов час їхати, без допомоги Арії він не зміг вилізти на Невідомця. Шию Гончак перемотав тканиною, перемотав і стегно, а з гачка біля дверей узяв зброєносцевого плаща. Плащ був зелений, з зеленою стрілою на косій білій смузі, та коли Гончак, скрутивши його, притулив собі до вуха, дуже швидко плащ став червоний. Арія боялася, що Кліган знепритомніє, щойно вони від’їдуть, але якось він тримався-таки в сідлі.

Ризикувати зустрітися з тими, хто там тримає рубіновий брід, вони не могли, тож замість їхати королівським гостинцем, звернули на південний схід через зарослі травою поля, через ліси й болота. Кілька годин минуло, поки доїхали до берегів Тризуба. Ріка смиренно повернулась у своє звичне річище, бачила Арія, й увесь розбурханий коричневий шум пішов разом з дощами. «Вона теж утомилася»,— подумала Арія.

Ближче до води між купами обвітреного каміння росли верби. Разом каміння й дерева нагадували такий собі природний форт, де можна було сховатися від дощу й переслідування.

— Тут нам підійде,— сказав Гончак.— Напувай коней і назбирай трохи сухого гілляччя на багаття.

Злазячи з коня, він мусив схопитися за дерево, щоб не впасти.

— А диму не побачать?

— Якщо комусь захочеться нас шукати, досить буде просто по моїх кривавих слідах рухатися. Вода і хмиз. Але спершу принеси мені бурдюк з вином.

Розпаливши варту, Сандор поставив у вогонь свій шолом, вилив у нього половину вина і знову відкинувся на поросле мохом каміння, так наче підвестися більше не зможе. Арії він звелів виполокати зброєносців плащ і подерти його на смуги. Їх він теж покидав у вино.

— Якби вина було більше, я б напився так, щоб світу не бачити. Може, треба тебе відіслати назад у заїзд по ще один бурдюк, а ліпше три.

— Ні,— заперечила Арія. «Він же цього не зробить, ні? Якщо він так скаже, я його просто покину й поїду собі».

Сандор, побачивши страх у неї на обличчі, розреготався.

— Жартую, вовченятко. Це просто клятий жарт. Пошукай мені патичка отакої довжини й не дуже товстого. І добре відмий його від болота. Терпіти не можу смаку болота.

Перші два патики, що вона принесла, йому не сподобалися. Заки Арія відшукала потрібного, собачий писок шолома почорнів од вогню аж по самі очі. Усередині нуртувало вино.

— Візьми з моєї скатки кухоль і наповни до половини,— велів Гончак.— Обережніше. Якщо перевернеш кляту конструкцію, я тебе назад по вино пошлю. Бери й поливай мені рани. Зможеш? — (Арія кивнула).— То чого чекаєш? — проричав він.

Коли Арія перший раз занурила кухоль, кісточками торкнулася криці, так попікши руку, що пухирі виступили. Довелося губу закусити, щоб не зойкнути. Гончак замість губи скористався патичком, затиснувши його в зубах, поки вона поливала. Спершу вона обробила рану в нього на стегні, тоді менший поріз на шиї. Коли Арія обробляла ногу, Сандор, стиснувши праву руку в кулак, гатив по землі. Коли ж