Тенебріс - Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс

— Залишайтесь разом! Не дайте їм роз'єднати нас! — Крикнув я, перекрикуючи рев битви.

— Вони підуть! Ми зламаємо їх! — кричав Мордрак, підбадьорюючи своїх товаришів.

     Повітря було наповнене запахом крові і сірки, кожен подих був пронизаний болем і смертю. Демони різних розмірів і форм наступали з усіх боків: летучі істоти з гострими кігтями, повзучі створіння з отруйними жалами, величезні тіні, що розривали землю своїми пазурами.

     Я відчував, як магія фортеці проникає в мене. Кожне моє бажання ставало реальністю: двері закривалися перед ворогами, сходи обвалювалися, перетворюючись на непрохідні бар'єри. Фортеця була продовженням моєї волі, вона слухалася мене, наче жива істота.

— Лютере, створюй бар'єри! Ми не можемо дати їм прорватися до центральної вежі! — крикнув я, відчуваючи, як енергія наростає в моєму тілі.

     Лютер кивнув, його руки світилися магічною енергією. Він вимовив декілька слів, і перед нами з'явилися прозорі бар'єри, що стримували демонів. Вони кидалися на них з усіх боків, але не могли прорватися. Мій друг знову був у своїй стихії, показуючи, наскільки він могутній.

     Демони, бачачи нашу рішучість, почали відступати. Їхні ряди рідшали, а атаки ставали менш організованими. Ми натискали на них, не даючи їм перепочити, кожен удар нашого меча, кожне заклинання Лютера наближало нас до перемоги.

— Вони тікають! — вигукнув Мордрак, його голос луною рознісся по полю бою. — Зараз або ніколи!

     Ми зосередили всі свої сили на фінальному натиску. Лютер, я і наші воїни діяли як єдиний організм, кожен рух був злагодженим і точним. Демони, відчуваючи нашу рішучість, почали відступати, зникати в темряві, звідки вони прийшли.

— Ми зробили це, — промовив Лютер, його голос був сповнений полегшення. — Ми перемогли.

     Я поглянув на своїх воїнів, які стояли поруч зі мною, вкриті кров'ю і потом, але з усмішками на обличчях. Вони виглядали втомленими, але їхні очі блищали тріумфом.

— Це тільки початок, — сказав я, дивлячись на них. — Ми разом подолаємо побудуємо світ, який стане кращим в історії.

    Однак радість перемоги була затьмарена гіркотою втрат. Майже всі авантюристи, які пішли з нами з Аюга, загинули або були тяжко поранені. Залишилися лише голови чотирьох родів та деякі члени їхніх родин, а також всього декілька авантюристів, що змогли вижити в цьому хаосі.

— Скільки ми втратили, — тихо промовила Семптембра, дивлячись на тіло одного з полеглих товаришів.

    Мордрак похмуро кивнув, його очі були наповнені сумом. Він підійшов до одного з поранених і поклав руку йому на плече.

— Вони загинули, щоб ми могли жити, — сказав він, його голос був сповнений гіркотою. — Ми повинні пам'ятати про них і зробити все, щоб їхні жертви не були марними.

     Лютер, витираючи кров з обличчя, підійшов до мене. Його погляд був важким, але в його очах я чітко бачив його байдужість до людських жертв.

— Ми втратили багатьох. — Сказав він, його голос був глибоким і сумним. — Але ми повинні продовжувати. Ми повинні будувати нашу імперію на їхній пам'яті.

     Я кивнув, відчуваючи важкість втрат. Але також я знав, що ми не можемо зупинитися. Наш шлях тільки починається, і ми повинні пройти його до кінця. Але... Як же мене дратувала цинічність Лютера в той момент, він просто казав що всі хотіли чути.

— Ми не забудемо їх... — промовив я, дивлячись на своїх воїнів. — Їхні жертви будуть нашою силою. Ми побудуємо імперію, яка буде гідною їхньої пам'яті.

Допис на полях книги, тяжким для розуміння почерком з краплями крові: "Як я тільки зміг перейти від своїх благородних ідеалів до того, що зараз... Як пала настільки велика мрія".

...не розібрати, все в крові або замазано чорнилом...

     Станом на 18-те число Вільхольма 1338 року, другого місяця зими, ми вже міцно вкорінилися в Скальній Фортеці. Та з того часу, як я підкорив її своїй волі, стара назва втратила свою актуальність і значення. Я вирішив відмовитися від спогадів про ту людину, яка ледь не поклала край моїм амбіціям та життю Лютера. Тепер фортеця отримала нове ім'я, вже відоме кожному в нашому часі, яке я наказав прийняти від 18 Вільхольма 1338 року — Едемор.

     Створення Едемору було початком нової епохи. Я разом із Лютером витравили з пам'яті людей усі згадки про її минуле. Ми стерли історію до білого аркуша та написали її заново, відображаючи світ за власним уявленням. Першими, кого ми переконали у новій історії, стали наші союзні роди. Ми змусили їх забути про минулих імператорів, королів, завоювання, країни, континенти та богів. Тепер існувала лише одна історія — історія, що починалася з Едемору. Однак я не вважав за потрібне повністю стирати історію старого світу. Я дозволив Лютеру створити та заховати одну книгу в залах мого нового прихистку, дозволивши навіть вписати в неї історію Йорльфа. Але я попереджаю: якщо ви знайдете цю книгу, вона може розчарувати вас, оскільки вона суперечить роками формованої мною пропаганди. Це було своєрідним компромісом між моїм прагненням до влади та збереженням фрагмента минулого, що вже назавжди змінилося під моїм впливом.

     З кожним днем, що минав, Едемор все більше втрачав свій первісний вигляд, зазнаючи грандіозних змін під впливом моїх невтомних зусиль. Я перетворив цей замок, намагаючись відтворити велич Йорльфа, міста богів, в якому я колись жив. Я додав до архітектури фортеці елементи стилю та грандіозності Йорльфа, але моєї уяви та сили не вистачало на той момент, щоб повністю втілити ту велич.

     Тронний зал я перетворив на величний простір, де у центрі гордо стояв мій трон. Окрім цього, я додав великі вікна з фресками, що зображували мої завоювання, та балкон, звідки відкривався вид на таємничий ліс Едемору. Однак серце фортеці, озеро безсмертних, залишалося недосяжним та незмінним — це було єдине місце, яке я не міг контролювати. Серед зміїних коридорів та залів я продовжував працювати над переписанням історії, надаючи їй нових обрисів, які відповідали моїм амбіціям та мріям. З кожним кроком у стінах Едемору я відчував себе все більш могутнім і непереможним, а мої здібності втілювати власні бачення у реальність лише зростали. Ця влада над світом, над історією, над долями людей, непомітно, але невідворотно змінювала мене, віддаляючи від колишнього я, яке ще зберігало в собі сліди людяності та співчуття. Особливо важливу роль у цьому процесі відігравали чотири стовпи Едемору — лідери моїх родів.