Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

часто клала щось таке, або і те, й те, з надією, як йому здавалося, що це може підняти Кітові настрій. Наталі дуже старалася для цього, від самого початку його проблем. Спершу використовувала очевидні засоби; потім, коли побачила, що вони не діють, менш очевидні, хоча Кіт завжди усвідомлював — якось відчужено, безпристрасно, — що Наталі робить і чого домагається. Останнім часом вирізок та цидулок поменшало.

Можливо, Наталі також врешті опустила руки. Вони все менше розмовляли, і, бачачи її червоні очі, він знав, що інколи вона плакала.

Кіт хотів допомогти їй, коли помічав це. Але як — якщо він сам собі допомогти не може?

Фотографія Наталі була прикріплена зсередини дверцят його шафки — моментальний кольоровий знімок, який Кіт сам колись зробив. Він приніс це фото сюди три роки тому. Тепер світло зовні осявало фотографію дуже тьмяно, та він так добре її знав, що все одно бачив, при світлі чи без.

Там була Наталі в бікіні. Вона сиділа на камені, сміялася, одну руку тримала над очима, щоб захиститися від сонця. Світло-каштанове волосся розвівалося позаду; на маленькому, квітучому обличчі виднілися веснянки, що завжди з’являлися влітку. Наталі Бейкерсфелд мала зухвалу, грайливу натуру, вкупі з силою волі, й фотоапарату вдалося вловити і те, й інше. На задньому плані було блакитноводе озеро, високі ялиці й кам’яниста оголена порода. Вони тоді поїхали на відпочинок автомобілем до Канади, прогулятися між Галібартонськими озерами, й тоді вперше їхні діти, Браян і Тео, залишилися в Іллінойсі, з Мелом та Сінді. Той відпочинок був одним з найщасливіших періодів у житті Кіта з Наталі.

Можливо, думав Кіт, непогано отак це сьогодні згадувати. За фотографією сховався складений аркуш паперу. То була одна із записок, про які він думав, з тих, що Наталі час від часу клала йому до судка з ланчем. Цю вона написала кілька місяців тому, й чомусь він зберіг саме її. Хоча Кіт знав, що там написано, він витягнув папірець та підійшов до вікна, щоб прочитати. Це була вирізка із журналу новин, а знизу кілька речень, виведених почерком його дружини.

Наталі мала дуже багато дивних інтересів, деякі дуже широкі, що ними вона завзято хотіла зацікавити Кіта і хлопців. У цій вирізці йшлося про експерименти американських генетиків. Людську сперму, було там сказано, тепер можна швидко заморозити. Її клали до глибокої заморозки, де вона могла зберігатися в хорошому стані вічно. Якщо цю сперму розморозити, то можна використовувати для запліднення жінок у будь-який час — чи одразу, чи за багато поколінь.

Наталі написала:

 

Ковчег був би на 50 відсотків меншим,

Якби Ной знав про замерзлих сперматозоїдів дещо;

Виявляється, можна мати десятки дітей

Просто під покровом холодильника дверей.

Я рада, що на нашу долю

Кохання та пристрасті випало вволю.

 

Тоді вона ще намагалася; безнадійно силкувалася повер­ну­ти їхні життя… і її, і його; і їхньої сім’ї… на той шлях, яким вони йшли раніше. Кохання та пристрасті випало вволю.

Мел також долучився, об’єднавшись силами з Наталі, щоб спонукати свого брата виборсатися від припливу страждань та депресії, який цілком охопив його.

Навіть тоді якась частина Кіта хотіла відповісти. Викликати з якогось темного закутка свідомості хоча б іскру духу, яку він шукав, щоб відповісти на їхні потуги своїми; щоб відповісти на їхню любов своєю любов’ю. Та ці зусилля зазнали краху, як він і передбачав, бо всередині не залишилося жодних почуттів чи емоцій. Ні тепла, ні любові, ні навіть гніву, які можна було б розпалити. Тільки холоднеча, докори сумління та всеохопний відчай.

Наталі вже усвідомила, що все марно; цього він був певен. Саме тому, як підказували йому підозри, вона плаче десь, де ніхто не бачить.

А Мел? Мабуть, Мел також здався. Хоча не повністю — Кіт згадав слова керівника польотів: «Твій брат казав, що, можливо, пізніше зайде…»

Було б простіше, якби Мел цього не робив. Кіт відчував себе недостойним таких зусиль, хоча вони все життя були настільки близькими, наскільки взагалі можуть бути близькими брати. Присутність Мела може все ускладнити.

Кіт почувався надто вимотаним, надто змученим для ще якихось ускладнень.

Він знову задумався, чи не поклала Наталі йому записку до їжі сьогодні. Обережно витягнув вміст судка, сподіваючись, що так. Там була шинка й сандвічі з крес-салатом, ємність із домашнім сиром, груша та обгортковий папір. Більше нічого.

Тепер, коли він упевнився, що записки немає, йому безнадійно забажалося, щоб вона була; хоч якесь повідомлення, навіть найдріб’язковіше. Тоді зрозумів — це все його провина; часу не було. Сьогодні, у зв’язку з підготовкою, він виїхав швидше, ніж зазвичай. Наталі, яку він заздалегідь не попередив, поспішала. В якусь мить він озвучив пропозицію взагалі не брати ланчу; поїсть, як він було сказав, в одній з їдалень аеропорту. Та Наталі знала, що там ніде яблуку буде впасти і шумно, а Кітові це так не подобається, тож вона заперечила і швидко приготувала, що змогла. Вона не спитала, чому йому знадобилося виїхати швидше, хоча Кіт знав, їй цікаво. Кітові було тільки легше від того, що вона не ставила жодних запитань. Якби спитала, довелося б щось вигадати, а він не хотів, щоб останніми словами між ними була брехня.

Але часу було вдосталь. Він проїхав до ділового району поблизу аеропорту та зареєструвався в готелі «О’Гейґан Інн», де того ж дня заздалегідь зарезервував собі номер по телефону. Він усе ретельно спланував, згідно з задумом, який випрацював кілька тижнів тому, хоча довго чекав — даючи собі вдосталь часу, щоб усе