Анна Ліє Кейн - Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн

Породілля мучилась до заходу сонця. На чистеньких вуличках запалили втричі більше ліхтарів, ніж завжди. Служниці носили воду, чисті тканини, чіплялися одна за одну, намагалися зазирнути у вікна.

Я загнала птахів у пташник та зачинила двері, а думала я про те, що побачила сьогодні у домі цілителя.

Потім я пішла до будинку, де спали служниці. Крім мене там опинилася лише стара жінка. Вона заплітала у косу довге сиве волосся.

- Як ти, дитино? - раптово спитала жінка. Я навіть здригнулася від такого питання. Здивовано повернула голову.

- Все добре.

- В полоні добре? - жінка сумно посміхнулася. В її очах майоріло співчуття.

- Я жива, - знизала плечима, влаштовуючись на своєму місці. - А це вже добре.

- Мені б твоє самовладання, - жінка перекинула косу за спину. Щось у її тоні змусило мене придивитися до служниці уважніше. - Коли мене вкрали та забрали служницею, я ридала дань і ніч. А ти тримаєшся. Скажи, правду кажуть, що ти принцеса?

- Ні, не правду, - хитнула я головою. Подивилася на свої руки, які тепер зовсім не були схожими на доглянуті ніжні ручки аристократки. Потім торкнулася шраму на щоці.

- А чоловік у тебе кажуть кат.

- Ні, - відповіла, дивлячись у напівтемряву перед собою. У мороку я побачила обриси рідного обличчя. Хотіла простягнути руку та торкнутися щоки, але видіння розтануло надто швидко. - Він воїн. Найкращий з тих, кого я знаю.

- Не кажи таке при наших чоловіках, - тихо розсміялася жінка. Потім замовкла. Кілька хвилин нас огортала тиша, але служниця знову спитала: - А діти у вас є?

- Ні. Але у мене був пасинок, - промовивши це, я сама злякалася таких слів. І поспішила виправитися: - Є. У мене є пасинок. Він залишився у Валуа.

- Валуа, - повторила за мною жінка. Вона постукала пальцями по підлозі та зітхнула: - Стільки розмов зараз про те Валуа. Ніколи раніше ми нічого і не чули про ті землі. А зараз вони ніби стали найважливішими у нашому житті.

Розмова знову обірвалася. Я прислухалася до того, що відбувається зовні, але поки що нічого не змінилося.

- Бачила тебе сьогодні, коли ти приходила до цілителя, - знову заговорила жінка. - Не ображайся ти на мишу. Молодиці наші заздрять твоїй грації та плавності рухів. Ходиш - ніби пливеш над землею. Так тільки правительки ходять. 

Я не знала, що відповісти на таке. Мене виховували як ідеальну дружину для аристократа. Я повинна була стати гарною слухняною лялькою, а тому вигляд повинна була мати відповідний. Виправити мою поставу або звички за кілька місяців було надто важко.

- Ви працюєте у цілителя? - спитала я, щоб заповнити незручну паузу.

- Так, - жінка продовжувала посміхатися. - Доглядаю за квітами.

- За квітами? - я безглуздо повторила слова за служницею та обернулася до неї повністю. - А ви знаєте рослину з великим листям та червоними квітами? У неї ще коричнево-зелені невеликі плоди.

- Ти про рицину? - розгубилася жінка. Я порівняла цю назву з тією, під якою я знала цю рослину. Потім перебрала у голові іншомовні варіанти, та знайшла. Така назва використовується у Джастані.

- Так, про неї, - погодилася я. - Що ви з неї робите?

- Олію для шкіри, - повідомила служниця. - Наш цілитель виготовляє її по секретному рецепту. Вона призначена для жінок хана та для самого правителя, а також його наближених. Раніше ми купували цю олію у джастанців, а тепер почали виготовляти самі.

- Давно почали? - я стиснула у пальцях тонку тканину, якою вкривалася вночі, та вдивилася в обличчя співрозмовниці. Вона задумалась.

- Майже рік. Спочатку насіння не хотіло проростати. Але тепер цілитель сподівається отримати більше земель, щоб вирощувати рицину у нас і не залежати від Джастани.

- А рецепт олії? - напружено спитала я. - Вам його джастанці передали?

- Дочекаєшся від них! - пирхнула жінка. - Вони й не знають, напевно. Тому королю лиш би обдурити. Бачили ми його пику на портреті. Одразу видно - огидний чоловік.

Я пустила повз вуха останні слова жінки, але вхопила сенс:

- Тобто ви не знаєте, що ця рослина отруйна?

- Та не кажи дурниць, - махнула на мене рукою служниця. У темряві мені було погано видно, але я вказала на її долоні:

- На ваших руках після збору плодів залишилося почервоніння?

Жінка спантеличено повернула долоні до себе та зіщулилася, намагаючись побачити шкіру. Потім знизала плечима:

- Я вже стара. У мене від праці і не таке буває. Нічого. Минеться.

- Не минеться! - мене нарешті осяяло: вони вкрали насіння. Посадили рицину у кліматі, до якого вона не звикла. А самі вони не знають, що рослина отруйна, і виготовляти олію треба дуже обережно. - Ця рослина отруйна і якщо неправильно…

Останні мої слова потонули у шумі. Десятки голосів весело кричали.

- Хлопчик! Хлопчик! - чулося звідусіль.

Служниця піднялася зі свого місця та рушила до виходу. Вона зупинилася на порозі та дивилася у бік дому Сезен. У жовтому світлі ліхтарів на її чолі заблищав піт.

Шум раптом почав віддалятися.

- Вони несуть показати сина ханові, - промовила жінка, наче відчула потребу пояснити це мені. Вона хитнула головою та відійшла від дверей. Через хвилину у приміщення стали повертатися служниці, які не попрямували до будинку хана. Виглядали вони пригніченими.

Коли зайшла Гюль до неї звернулася служниця цілителя з питанням чи все пройшло добре. Гюль зітхнула і зізналася:

- Наложниця Сезен померла. Хвала богам, дитина жива.