Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Довгі, на п'ять гостей кожна, лави під стінами застелені вовчим та лисячим хутром. Широке ложе, видиме крізь відчинені навстіж двері в іншу кімнату — начебто, ведмежою. І не одною.

— Та не стійте ви, як над покійником, — кошовий сів на чолі столу, вже рясно заставленого всілякими стравами. Хоч і найпростішими та пісними — хліб, риба, сири, печені яйця, фрукти — зате в таких кількостях, немов після нас ще принаймні півкуреню обідати прийде.

— У ногах правди немає. Їжте, пийте і розповідайте, з чим прийшли.

Після цього, наче виконав церемонію хазяйської привітності, притягнув до себе кружку, набулькав у неї зі жбану чогось пінного та ароматного, і жадібно осушив двома ковтками.

— Дякую за частування, батьку отаман, але перш ніж трапезувати, маю розповісти про що сам лише недавно дізнався. Занадто важливе, щоб і довше тримати при собі. Помиляюся чи ні — про те не мені судити, але багато прикмет вказує, що ще цього літа султан рушить війська Порти і Орду на Польщу або Русь. І, найімовірніше, попрямують вони під Хотин.

Кошовий поклав назад вже відірвану курячу ногу і втупив у Полупуда важкий погляд.

— Така звістка голослівною бути не може. Козак ти досвідчений, не новик, і розумієш це. Значить, не просто так балакаєш. Викладай, що знаєш. Нічого не приховуючи через побоювання, що я з недовірою розповідь сприйму. Ми хоч і в очеретах сидимо, та не на краю світу. Теж дещо чуємо і бачимо.

Полупуд невпевнено подивився на керманича. Кошовий перехопив погляд.

— Про розбійника турбуєшся? Забудь... Як звали його? — поцікавився таким тоном, наче говорили про когось відсутнього.

— Як хрестили, того не відаю, а у ватазі Крука Тіпуном кликали. Він у них керманичем був. Хороший керманич...

— Це так, — погодився кошовий і продовжив ні на кого не дивлячись, наче сам з собою розмовляв. — Семен завжди зі стерном краще за інших себе показував. Пам'ятаю, одного разу, років десять тому або й більше, ми у Варну ходили. Якби не Семен, може, і назад не повернулися б. Такий туман на море ліг, що весло у випростаній руці не розгледіти. А він, сучий син, наче нюхом землю чув...

— Який Семен? — Полупуд здивовано дивився на кошового.

— Якого ти, Василю, в полон взяв... — засміявся Сірко. Схопився і в пару кроків опинився поруч з Тіпуном. Зірвав керманича з лави і згріб в обійми. — Ну, здоров, друже. Де ж ти стільки часу пропадав? Я вже й чекати перестав. Думав, усе... Знайшов спокій у милій твоїй душі безодні вод Дніпрових.

— Їх стараннями... — пробурчав кормщик, поморщившись. Мабуть, обійми роз'ятрили рану. — Так могло і статися, тіпун мені на язика. Господь оборонив. Всього лише подряпали трохи. Але ти, Іване, не веселися сильно. До Кизи-Кермена я не доплив. З потрібними людьми не зустрівся. Тож, нічого не дізнався. А ще в довіру до зрадників не втерся і окрім чуток, додати нічого не зможу. Будемо сподіватися, що хоч Полупуд не з порожніми руками на Січ завітав. Одне вірно — війна близько. Велика війна... Порта, як осине гніздо гуде. І кримчаки табуни на далекі пасовища не гонять, поруч з улусами тримають. А це, як сам знаєш, прикмета вірна.

— Це так... — кошовий відпустив Тіпуна і повернувся на своє місце. — Говори, Василю. Більше перебивати не стану. Просто хотів, щоб ти знав, що тут всі свої. І що Семен Тіпун — товариш війська Низового, як і ми з тобою. А що розбійником прикидався, то служба у нього така. В ім'я віри нашої, Православної церкви і Вітчизни.

«Любіть сюрпризи! — зойкнув я подумки. — Кіно і німці! Штірліц відпочиває...»

 Полупуд виклав карту, котру забрав у Сафар-бея і приступив до розповіді, час від часу киваючи в мій бік. А я, користуючись тим, що мене не чіпають, тихесенько стягнув з таці печене яйце і поклав до рота.

По-перше, — зголоднів.

По-друге, — з повним ротом краще думається. Особливо, якщо питання зненацька застане. Можна з відповіддю не квапитися.

А подумати є про що! Адже, як не крути, а непроханим героїзмом ми зірвали таємну операцію впровадження нашого розвідника у ворожий табір. Операцію настільки важливу, що хтось вважав вантаж сотні новеньких мушкетів і вогневий припас до них цілком адекватною ціною за легалізацію агента. І просто так нам це з рук не зійде. До ворожки не ходити... Значить, треба терміново щось придумати. Так би мовити, хід у відповідь. Причому, не менш цінний і результативний…