Галина Пагутяк - Гіркі землі

справедливості? Суду? Права на нормальне життя? Треба знищити гроші, тоді люди позбудуться багатьох проблем. Проте людина так зрослася з грошима, що вважає, ніби саме вони роблять її людиною. Просто якесь збочення. Тільки мертвим гроші не потрібні, хоча стали причиною смерті багатьох з них. Нема грошей на лікування — вмирай.

У порожньому Бориславі, який заповнили безпритульні душі, про це можна говорити навіть уголос. Ніхто не стане крутити пальцем біля скроні. Хоча навряд чи когось з мертвих зацікавить розмова про гроші. Та ще коли минуло стільки років, сто чи більше. Коли Іван Франко написав «Борислав сміється»? У 19-му столітті? А зараз — 21-ше.

Ні, зараз уже ніяке. То не небо згортається у сувій, це час згортається. Ліля бачить усе на власні очі, і її не надуриш бляшаними зорями і бляшаним місяцем, бо вона пізнала інше небо, тільки нема кому створити нові сонце, місяць і зірки.

Ці мертві довго лежали під землею. Вони думали, радились, вони об’єдналися. Навіть Кася знайшла собі товариство, а Ліля залишилася сама. Їй було тяжко з покинутими дітьми, вона боялася ріпників, бо ті нагадували бомжів під мостом, що ночували разом з нею. А ті пани та пані тримались осібно. Ліля не мала ні їхнього виховання, ні освіти. У неї не було помешкання в касарні та віллах. А євреї — у Бориславі їх не залишилось жодного, їхні душі полинули в Єрусалим. Але й ці усі нещасні ближчі їй, ніж ті, що відлетіли чорною зграєю, коли місто перетворилось на смітник праці, здійснивши своє потаємне бажання. До того смітника вони й доклали найбільше зусиль. Бо досі будували Борислав, завжди будували. Тепер тільки руйнують. Досі збирали каміння, тепер розбирають. Скінчився один час, скінчився і другий. А зараз просто безчасся. Справедливість можна відновити, а от побудувати справедливий світ значно важче. Ні Італія, ні Іспанія не прийдуть сюди. Їх не пошлеш через Вестерн Юніон. І цісареві Україна десь. Він має свою Австрію, тут він окупант. Тож доброї поради не дасть. Проте була єдина дорога, яка вела на Висипи. По обидва боки розтікалась імла, схожа на дим, обриси будинків і руїн тремтіли і розпливались, нагадуючи привидів. Можливо, сама ж Ліля створила цю імлу, бо, не будучи підданою цісаря Франца-Йосифа, не хотіла дивитись на нього знизу вгору. Хоча їй хотілось бодай до чогось приєднатись.

Вона б охочіше повірила у прихід Месії. Але християни Борислава не зичили собі ні Месії, ні Лже-Месії. Кожен вважав себе наймудрішим і до церкви ходив, бо так годиться, бо вірив, що Бог оцінить усі ці гривні, долари і євро, покладені на тацю, а сотня мощей захистить кожного осібно від неприємностей.

А пришестя Ісуса — це кінець всього, ніхто не чекає на Нього з радістю. Всі страшенно бояться Сина Божого, який судитиме і мертвих, і живих, а в цьому світі ніхто не залишається безгрішним.

Ліля дивиться у небо. Блакитної порожнечі стало більше, і вона світиться сама по собі. А сувій чорніє по краях, з усіма молитвами, пророцтвами і гороскопами. На заході той самий туман, тільки зараз він нагадує дим. Там нічого ніби не змінилось. Як там Розалія і Михайло в тих димах? Чи вже прийшли хоча б до першого села?

А що на сході? Там, де Дрогобич, лінія вогню, крізь яку не прорвешся. Хоча Дрогобич — теж змарноване місто, як і Борислав, однак там не знайшлося нікого, хто б це зрозумів, і його мертві продовжують спати.

Щоби піднятись на Висипи, раніше треба було пройти між куп сміття, що складались з порожніх пляшок і порваних пакетів. Лялька з вирваним волоссям і виколотими очима лежить у непристойній позі, як зґвалтована дитина, дірява обгоріла каструля, причандалля від газової плити, подерта книжка — усе це залишилось. Ні, це не туди прямували старці з бляшаним сонцем. Де ж квіти? Є інша дорога, і треба йти так, як усі люди йдуть. Музика стихла, кінь не ірже. Можливо, цісар виголосив промову, в якій пообіцяв Бориславу процвітання, і виладував до Стрия чи Самбора? Чи назад, у пекло? Втім, щось нашіптує Лілі, що все йде, як повинно йти, і якщо їй судилося потрапити на зустріч з цісарем, то вона потрапить. Бо годі вже опиратися магнетизму небіжки Австрії.

Ну, ось дорога, яка дотикається до пагорба, і, обігнувши його, Ліля бачить гурти людей, ніби хтось роздав колоду карт гравцям. На самій вершині — пусто. Трава і кущі. А мав би там бути, як на тій картині, трон під бадлахіном.

— А де цісар? — питає Ліля у бабці, що тримає в жмені кілька зів’ялих квіток.

— Та, кажуть, дитинко, що поміж людей ходить.

— А який він? — роззирається Ліля.

— Який хочеш, — такий буде, — щасливо мружиться бабця. Ноги в неї босі й чорні від землі.

Що вона меле! Та ж цісар мусить бути в мундирі і з бакенбардами. Ліля ходить поміж людей, а їх тут сила-силенна, не можна охопити оком. Раптом вона впізнає Остапа, хоч бачила його лише один раз, у темряві. Але цю вишивану сорочку з кривавими плямами вона не забуде. І він тут такий один. Ліля не наважується підійти до нього близько, бо ж вони посварились. Але хоче, щоб хлопець її помітив. Та дарма. Очі Остапа прикуті до іржавого меча, який він ледь втримує обома руками, поставивши вістрям до землі.

— Дивіться, дивіться на того селюка! — чути в'їдливий голос якогось чоловіка. — Ото нагородив його цісар! Який вояка, така і зброя! Ті ручки білі ніколи корбу не крутили, і ліс не рубали. Кинь то залізо, дурний русине!

Ліля підходить до Остапа.

— То тобі справді цісар дав?

Хлопець мовить байдуже:

— Я не цього потребував.

— Ваш цісар, певно, ліпше знає, що кому потрібно. Встроми меч у землю по саме руків’я, — радить Ліля. — Він очиститься від іржі. А ти ним уб’єш цісаря.

— Хто ти? — каже хлопець. — Я не знаю тебе.

Ліля озирається. Невже вона справді це сказала? Земля під ногами стає ніби жива. Встромиш меч — і бризне кров. І навіщо вбивати цісаря, який уже давно мертвий?

— Я — ніхто, — сказала вона. — Забудь.

Вона не для того сюди прийшла, щоб давати комусь поради чи змінювати хід історії. У неї свої проблеми.

Ліля повертається плечима до Остапа і йде між людей. Жінки тримають в руках квіти, такі самі прив’ялі, як вони. Он той сліпий дідусь, що вона його перестріла коло Палацу культури нафтовиків. Він