Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

класною іграшкою? Тато зараз відправить тобі адресу чудової місцинки, де ти їх можеш роздрукувати за — скільки там коштують фотки, Біле? Скільки? Та ні, фотки Джейн! Ну ті, які вона має зробити для Зіггі!

— Мам, — перебила її Джейн, вона увійшла до кухні та підняла з підлоги рюкзак Зіггі. Перевернула його — нічого не випало. — Мам, все добре, я знаю, де роздрукувати фотки.

Мама проігнорувала її слова:

— Біле, послухай мене! Ти казав, що знайшов веб-сайт.. — її голос стишився.

Джейн зайшла до спальні Зіггі, де він сидів та грався лего. Підняла простирадла та стріпнула їх.

— Він відправить тобі адресу сайту, — сказала мама.

— Чудово, — відповіла Джейн неуважно. — Мушу йти, мамо. Подзвоню тобі завтра.

Її серце калатало у грудях. Джейн притисла до чола долоню. Ні. Точно ні. Вона не могла впороти таку дурницю.

Зіггі підвів голову та здивовано на неї поглянув.

— Схоже, у нас проблема, — сказала Джейн.

* * *

Коли Маделін підняла слухавку, там панувала тиша.

— Алло! — знову сказала Маделін. — Хто це?

Вона почула, плач та невиразні, незрозумілі слова.

— Джейн? — Маделін раптом упізнала голос. — Що трапилося? Що таке?

— Та нічого, — сказала Джейн. І схлипнула. — Ніхто не помер. Це навіть трохи смішно. Смішно, що я взагалі через це плачу.

— Що трапилось?

— Просто… Ох, що тепер усі мами про мене думатимуть? — її голос затремтів.

— Хто взагалі переймається, що вони собі думають? — запитала Маделін.

— Я переймаюся.

— Джейн, скажи мені. Що таке. Що трапилось?

— Ми його загубили, — Джейн продовжувала схлипувати.

— Кого загубили? Зіггі? — Маделін відчула, як її наповнює паніка. Вона панічно боялася загубити дітей, тож швидко згадала, де вони: Хлоя в ліжку, Фред читає з Едом, а Абігель ночує у татка (знову!)

— Ми залишили його у кріслі. Я пам’ятаю, як подумала, що буде катастрофа, якщо ми його загубимо. Уявляєш, я про це подумала. А потім у Джоша пішла з носа кров, і ми всі відволіклися. Я залишила повідомлення у бюро знахідок, але ж на ньому не було жодних лейб чи поміток.

— Джейн, я тебе не розумію.

— Гіпопотам Гаррі! Ми загубили Гаррі!

* * *

Тея: Ось проблема дітей покоління Y — вони легковажні. Гіпопотам Гаррі був у школі більше десяти років. А та дешева синтетична іграшка, якою вона замінила Гаррі, огидно тхне. Зроблено в Китаї. Обличчя у того гіпопотама геть непривабливе і не дружнє.

Харпер: Послухайте, справа не в тому, що вона загубила Гіпопотама Гаррі, справа в тому, що вона вклеїла в альбом фото тієї маленької особливої групи, котра пішла на льодове шоу. Фотки побачили всі діти, і всі подумали: чому ж мене не запросили? Як я вже казала Ренаті, це було дуже нерозважливо.

Саманта: А знаєте, що мене найбільше шокувало? Що то були останні фотографії Гіпопотама Гаррі. Гіпопотам Гаррі — традиція школи. Гаррі... вибачте, це не смішно. Зовсім не смішно.

Габрієль: Господи, який хай піднявся, коли бідолашна Джейн загубила шкільну іграшку! І всі старанно вдавали, що нічого страшного не сталося, та насправді всі вважали інакше. А я думаю: люди, може ви трохи своїм життям поживете? О, скажіть, я схудла з того часу, як ми бачилися востаннє? Я скинула три кілограми.

Розділ двадцять четвертий

За два місяці до доброчинної вечірки

— ЗА ЗЕЛЕНИХ! — гукнула Маделін, прискаючи зеленим лаком для волосся на голову Хлої для атлетичного карнавалу.

Хлоя та Фред були «дельфінами», колір їхньої команди — зелений, і це було прекрасно, бо Маделін зелений личив. Коли Абігель навчалася у початковій школі, її команда обрала жовтий колір, а в жовтому Маделін виглядала жахливо.

— Ця штука кепсько впливає на озоновий шар, — сказала Абігель.

— Справді? — Маделін махнула балончиком у повітрі. — Хіба ми не вирішили це?

— Мам, не можна вирішити дірку в озоновому шарі! — Абігель зневажливо закотила очі, жуючи свої органічні домашні мюслі з зернятами заячої конюшини, чи що там в біса іще у них було. У дні, коли вона поверталася від татка, Абігель щоразу виходила з машини, навантажена їжею, ніби вона їде не додому, а у пустелю.

— Я не мала на увазі, що ми полагодили озоновий шар, а мала на увазі ці спреї. Ну щось там у них, — Маделін підняла пляшечку з лаком та насупилась, намагаючись прочитати написи на пляшечці, однак шрифт був дуже дрібний. Колись у неї був хлопець, котрий вважав, що вона — гарненька, але дурненька. Так і було. Увесь час, поки вона з ним зустрічалася, вона почувалася гарненькою та дурненькою. Виявляється, донька-підліток змушує тебе почуватися так само.

— Хлорфторвуглеводні, — сказав Ед. — Спреї більше не містять хлорфторвуглеводнів.

— Байдуже, — відказала Абігель.

— Близнюки думають, що їхня мама виграє мамський забіг, — сказала Хлоя. Маделін заплітала її зелене волосся у колосок. — Але я їм сказала, що ти бігаєш в мільйон разів швидше.

Маделін засміялася. Вона не могла собі уявити, як Селеста бере участь у забігу. Вона, мабуть, побігла б у зворотному напрямі, чи навіть не почула б пострілу стартового пістолета. Вона завжди така неуважна.

— Думаю, виграє Бонні, — сказала Абігель. — Вона швидко бігає.

— Бонні? — перепитала Маделін?

— Е-е-е… — застережливо промугикав Ед.

— Що? — вибухнула Абігель. — Чому б їй не бути швидкою?

— Я думала, вона більше захоплюється йогою та іншими подібними штуками. Не кардіо, — пояснила Маделін та знову заходилася заплітати Хлою.

— Вона швидка. Я бачила, як вони бігли з татком наввипередки, і Боні значно за тебе молодша, мамо.

Ед закашлявся:

— Ти дуже смілива дівчинка, Абігель.

Маделін засміялася:

— Колись, Абігель, коли тобі буде тридцять, я тобі повторю деякі речі, які ти мені говорила за останні кілька років.

Абігель кинула ложку:

— Я просто хочу сказати, щоб ти не засмучувалася, якщо не виграєш!

— Добре-добре, дякую, — сказала Маделін заспокійливо. Вони з Едом сміялися з Абігель, коли та й не думала жартувати, Абігель не могла зрозуміти, чому їм смішно — і соромилася, а потім сердилася.

— Я не знаю, чому ти з нею постійно конкуруєш, — із злістю сказала Абігель. — Ти ж не хочеш знову заміж за тата, правда? То в чому проблема?

— Абігель, — сказав Ед. — Мені не подобається твій тон. Будь із мамою чемна.

Маделін легенько кивнула Еду.

— Господи! — Абігель відсунула свою тарілку та встала.

«От халепа! — подумала Маделін. — Ото ранок почався.»

Хлоя провела сестру поглядом.

— Тепер я навіть не можу говорити! — Абігель тремтіла. — Я не можу бути собою у власному домі! Не можу розслабитися!

Маделін згадала першу істерику Абігель — їй тоді було майже три роки. Маделін тоді думала, що в Абігель ніколи не буде