Валерія Дражинська - Крізь пекло, Валерія Дражинська

14

Трубку я брала з тремтячими руками.

- Алло!

- Привіт! Як життя! - не помилилася, мене накрила хвиля полегшення.

- Привіт! - відповіла щаслива я. - Ти вже повернувся?

- Так, сьогодні.

- Як пройшло відрядження

- Продуктивно. Ти о котрій закінчуєш роботу?

- О шостій.

- Буду чекати біля входу.

- А звідки ти знаєш де я працюю, - здивувалася я.

- Не важко здогадатися! - усміхнувся він.

Десь глибоко в душі, дуже навіть глибоко, мене знову здивувала і насторожила його поведінка. Але, за звичаєм, не надала цьому значення.

Рівно о шостій я вилетіла з офісу. Влад вже був. Стояв біля своєї машини.

- Привіт! - невпевнено привіталася я.

Він, як завжди, мав вражаючий вигляд. Якщо чесно, ніколи не зустрічала чоловіка, краса якого була б такою суто чоловічою. Він був чоловіком у всьому, у міміці, у жестах, у тому, як дивився, говорив або що-небудь робив. На душі стало капосно - не мій, принаймні поки що.

- Привіт, - усміхнувся він мені й поцілував у щоку, - Куди поїдемо?

- До мене для початку. Мені потрібно переодягнутися, - вказала я на свій строгий діловий костюм, - та й машину треба на стоянку поставити.

- Їдь вперед, я поїду слідом.

Квартирою я метушилася з кутка в куток, стягуючи із себе одяг і водночас вирішуючи, що б отаке одягнути. Влад підніматися відмовився та чекав мене в машині. Обравши легку блакитну сукню з рукавами на пів руки, яка дуже гарно відтіняла мої сині очі, я підхопила невеличку сумочку в тон сукні й вилетіла з квартири.

 Втиснувшись у машину Влада, я кинула сумочку на заднє сидіння.

- Куди тепер? - усе ще не вірячи, що він поруч, поцікавилася я.

- Поїдемо перекусимо. Ти голодна? - чарівна посмішка, що відображалася навіть в очах, справляла оманливе враження - такий собі нешкідливий добрий малий! Що, настрій гарний?! Чи просто дурня валяє?!

- А то! - вкотре вирішивши не морочитися, посміхнулася я.

Кафе було на зразок того, в якому ми познайомилися. Точніше сказати, в якому я його запримітила. Ми сіли біля віддаленого столика біля вікна.

- Ти зустрічався з моїм батьком! - підняла я хвилюючу мене тему, зробивши замовлення.

- Так! - просто відгукнувся Влад.

- Чому мені нічого не сказав?

- А ти не питала! - резонно зауважив він, задумливо дивлячись у вікно.

- Припини! - розлютилася я. - Ти знаєш, що я маю на увазі!

Він відірвався від вікна і впритул подивився на мене.

- Тебе цікавлять подробиці нашої зустрічі чи сам факт того, що вона відбулася?

- Подробиці! - не розгубилася я.

- Запитай у батька! - Влад, усе ще не зводячи з мене очей, втомлено потягнувся і заклав руки за голову.

Сорочка натягнулася, змальовуючи м'язистий торс. Виглядало це досить еротично, і я втратила нитку розмови. Відвернувшись, щоб відволіктися, я помітила двох хлопців, які тільки-но зайшли й озиралися приміщення в пошуках відповідного столика. Набір із дорогого одягу і нахабних пик вседозволеності не залишав місця для фантазії. Один із них зловив мій погляд. Побачене йому сподобалося, оскільки він підморгнув мені і тут же перевів погляд на мого супутника, оцінюючи конкуренцію. По позеленілому обличчю було видно, що Влад йому не сподобався. Сам же об'єкт неприязні спокійно вивчав карту вин.

- Я й запитувала! - помовчавши трохи, зітхнула я, згадавши негативну налаштованість сім'ї до мого обранця.

- Він має рацію! - сумно посміхнувся Влад.

- Ти, про що? - не зрозуміла я.

Відповісти Владу елементарно завадили, поруч плюхнувся на вільний стілець один із хлопців, які нещодавно зайшли. Колір обличчя із зеленого змінився на червоний і він якось не по-доброму свердлив Влада. 

- Я ж казав, що ми скоро зустрінемося! - задоволення від цієї фрази хлопець отримав колосальне, аж оченята заблищали нездоровим блиском.

Влад абсолютно байдуже дивився на нього.

- Не слухаєш ти порад! А даремно! - неприємно посміхнувся він. - Бачиш, навіть до суду справа не дійшла? Ось така ось у світі справедливість. Була людина, точніше пів людини, за допомогою мого втручання -  немає людини! А мені ні-чо-го! Машину шкода. Новенька була.

Ця мерзота була явно напідпитку.

- Що? Уже не такий самовпевнений? - кинув єхидно, та, не відриваючи очей від Влада, з усмішкою звернувся до мене, - Дівчино, а підіть із нами відпочивати. Навіщо вам це сміття?!

Не церемонячись, він боляче схопив мене за руку. Спокій та незворушність Влада як рукою зняло. Ні, він не накинувся з кулаками, але від його порожнього, холодного та навіть якогось нелюдського погляду, спрямованого на «названня чоловіка», у мене все всередині похололо. Жах! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍