Джефф Вандермеєр - Засвідчення

у низькопробних фільмах. Це не було й притамоване світло у темряві, ані маніпуляція маклерів, баришників, фіглярів, чародіїв або когось іншого, хто хоче виокремити світло за допомогою тіні. У цьому світлі не було ясності, щоб підкреслити велич собору, але годі було назвати чи тьмяним, чи маслянистим, або надати йому ще якогось визначення з усіх, що спадали Керманичеві на гадку. Він уявив, як би спробував описати це своєму батькові, але насправді саме його батько міг би описати синові, що являє собою це світло.

— Хоча коридор такий високий і широкий, доведеться вам повзти з вашим наплічником якомога ближче до середини і якомога далі від стін, — підтвердив Чіні те, що Керманич уже читав у підсумках. Мов коти з клейким скотчем на спинах, повзучи на череві. — Хоч би як ви почувалися на відкритому чи в замкненому просторі, але там буде дивно: начебто ви просуваєтеся широким полем і ніби водночас балансуєте на вузькому краю прірви, без поруччя, і будь-якої миті можете зірватися в безодню. Отже, ви існуєте і в обмеженому, і в безмежному просторі — усе одразу. Ось одна з причин, чому ми гіпнотизуємо членів експедицій.

Не кажучи вже — а Чіні й не казав, — що керівник експедиції у будь-якому випадку має витримати досвід такої роботи й без милостивого втручання гіпнозу, та що дехто з цих лідерів бачив усередині себе дивні видіння. «Це начебто в якомусь акваріумі, вода над головою, але тьмяніше, і я не можу точно сказати, що там плавало. Або це не вода була темна, а ті створіння в ній». — «Я бачив сузір’я, і все було водночас і близько, й далеко». — «Там була безкрая рівнина, схожа на ту, де я зростав, і вона просто розширювалася й розширювалася, аж доки мені не довелося дивитися в землю, бо здавалося: мене це переповнює, я от-от лусну». Усе це з таким самим успіхом могло легко відбутися в свідомості цих людей.

Довжина проходу теж не відповідала ширині невидимої межі. Деякі звіти після повернення експедицій свідчили, що цей перехід схожий на меандр, однак інші описували його як прямий. Річ у тім, що він змінюється, він різноманітний, і час проходу ним до Нуль-зони можна визначити лише приблизно, хіба що «нормою» від трьох до десятьох годин. Справді, одна з перших гризот Центру полягала в тому, що точка входу могла взагалі зникнути, навіть якщо є інші думки з цього приводу. З-поміж особових справ, які стосувалися межі, Керманич знайшов відповідну цитату — Джеймса Лоурі: «…двері, коли я їх побачив, мали такий вигляд, начебто вони завжди були там, і завжди там будуть, навіть якщо не існуватиме Нуль-зони».

Очевидячки, директорка вважала, що межа насувається, але для доказу такої точки зору не було жодних доказів. Благальна нотка в особових справах, зроблена низкою можновладних установ, пропонувала коментар, що, можливо, директорка просто намагалася привернути увагу й притягнути гроші до «вмирущої агенції». Тепер, побачивши вхід, Керманич запитав себе, чи знав хтось, що означає «просування».

— Не дивіться туди так довго і прямо, — застеріг Вітбі. — Воно може вас затягнути.

— Постараюся, — сказав Керманич. Але було вже пізно, і він себе заспокоював лиш однією думкою: якщо його туди потягне, то Вітбі або Чіні його втримають. Або це зроблять лазери.

Те обертове світло подолало його спроби викликати в уяві біологиню. Він не міг примусити її постати поруч себе, щоб заохотити трьох інших учасників дванадцятої експедиції. Ще до того, як прибути сюди, вона вже була під гіпнотичним впливом. Лінгвіст уже мала покинути експедицію. Лишалися четверо, зі своїми заплічниками, ладні повзти в цьому неможливому світлі. Але це мала бачити сама директорка, це мало постати перед її світлі очі. Якби ж Керманич продерся крізь її надряпані закарлючки, якби ж то розкопав нашарування й потрапив до її серця… І чи зможе він повернутися назад, відновити свої думки та її почуття саме тієї миті?

— Як учасники останньої одинадцятої та дванадцятої звільнилися з Нуль-зони, не перетнувшись одне з одним? — спитав Керманич у Чіні.

— Тут має бути ще одна точка виходу, якої ми не змогли знайти.

Об’єкт, за яким спостерігають, не бажає співпрацювати. З’явилося видіння батька в кухні, коли Керманичеві було чотирнадцять років: ось тато заштовхує на дно склянки зогнилу полуницю, а потім напинає на вершечок папірець — пастку для плодової мушви, яка роїлася в них удома.

— Чому ж нам видно коридор? — спитав Керманич.

— Не певен, що ви маєте на увазі, — сказав Чіні.

— Якщо його видно, значить, ми повинні його бачити.

Можливо. Хто насправді знає. Кожен імпровізований коментар Керманича робив, або, як йому здавалося, створював луну, відбивався, щойно колишні банальні спостереження за відвідувачами та новими співробітниками виринали й витали у повітрі, прагнучи злиття, а завдяки цьому — і з’ясування таких аж занадто частих збігів.

Чіні на секунду втягнув, усмоктав щоку й незграбно зізнався:

— Така теорія. Це, безперечно, теорія, аякже. Я не можу сказати, що це не так.

Приголомшлива думка: а що, як вийти у світ коридором дванадцять футів заввишки і дванадцять футів завширшки?

Вони вистоювали тут довгі хвилини, убиваючи час, але не визнаючи цього, не звертаючи уваги на дощ. Вітбі стояв окремо, на віддалі, дозволяючи дощеві промочити себе до кісток, зневажаючи парасольку. За ними, в гуркоті грому, калатали струмки води, які рокотали, плинучи до карстової вирви, там, за хребтом. А попереду видніла ясність безхмарного літнього дня.

Поки що Керманич намагався уважніше зазирнути крізь це іскристо-грайливе та блискуче, це танцівне світло.

10. ЧЕТВЕРТИЙ ПРОЛОМ

«Теруар» знову просочився в його думки, коли насамкінець дня, висихаючи, Керманич отримав стенограми своєї ранкової сесії з біологинею, і мандрівка до межі калейдоскопічно замиготіла у нього в голові. Він щойно неохоче викинув мишу на смітник і повернув рослину на місце до сховища зразків. Довелося докласти зусиль, щоб це зробити, а ще — заклацнути двері перед тим химерно-моторошним казанням, надряпаним закарлючками на мурі. Керманич ненавидів бабратися в забобонах, та лишився сумнів — що він помилився, що директорка залишила і рослину, і мишу в шухляді письмового стола як певний дивний захист від… від чого?

Керманич так і не второпав, як це він примудрився знайти в інтернеті ксенофору, що її згадала Жар-птаха: посилання показало, що допитувана майже слово в слово процитувала уривок зі старовинної хитромудрої аматорської книги «пароха-натураліста». Щось подібне вона могла надибати у коледжі, і з цим могли бути пов’язані спогади, які теж могли виринути.