Мирослав Лаюк - Світ не створений

Але вони нічого не коментували.

— У мене є частина людей, що не вилікувалися, я це не заперечую. Але багато тепер — живі та здорові. Маю головне правило: якщо людина не вірить у моє лікування, то може навіть не приходити. Ідуть різні — переважно ті, кому лікарі сказали, що нема шансів. Але й багато таких, які просто не мають грошей на дорогі клініки — буває, що за місяць треба пару тисяч доларів. А звідки простій людині їх брати? Ця хвороба страшна тим, що змушує продати все — квартири, хати, машини, ґрунти… І людина програє у будь-якім разі: коли виживає — не має за що далі жити та виснажує родичів, коли не виживає — так само. Я цих людей зміїною отрутою, грибами й корінням лікую. Але й не даю жодних гарантій — пацієнт зразу знає, на що йде. І грошей не беру — тому моя совість чиста.

Вона говорила зовсім не як цілителька, а як звичайна жінка, котра ходить у магазин і купує хлорку, віддає гроші на церкву, заповнює книжечку для сплати за електроенергію, коментує курс гривні щодо долара… У домі на полицях були звичайні сервізи й гіпсові статуетки ангелів та мікімаусів, а на стіні — ікони й килими. На підлозі — звичайні дошки, пофарбовані в коричневе. І одяг звичайний — спортивна куртка, рожеві кросівки… І чоловік, і фото синів, один з яких жив на Чернігівщині, а другий — воював на Сході під Пісками. Все було в цій жінці звичайне, крім жахливої схожості на звичайність жінки, що жила внизу.

Євдокіїн монолог, очуднення Інни й Сергія, забивання грибів-веселок у банку чоловіком цілительки — перервали постріли. Інна аж присіла. Сергій миттю затягнув її під стіл. Інна заховалася в кут, за табуретку. Вона тремтіла, наче змерзле на дощі цуценя. Над нею перевернулася порожня золотиста ваза, але не розбилася.

Через кілька хвилин у дім хтось забіг. То примчала Люся, сусідка цілительки:

— Євдокіє, там таке… Виходи на двір, уже ніхто не стріляє.

Вони вийшли.

— Там…

У цей момент на подвір’я залетів кінь, ніби вогонь у місто, приречене на спалення. Оббіг навколо куща високих коралових лілій і впав:

— Каштане! Ти що? — підбіг господар. — Каштане! Ану вставай!

Але Каштан більше не дихав, він лежав, як валун, прикочений повінню, — роби з ним що хочеш.

— Там прийшов чоловік з автоматом. Я його вже колись у вас бачила. Сиділа тут на призьбі — а він приводив тоді хвору дружину, присадкуватий такий, з лицем добрим… Я сапала в городі моркву — більше не посаджу: вона тут не хоче рости — сапала й побачила його на горбі. Він спочатку стояв і придивлявся. Думаю, що то в нього в руках таке? Ніби камера для фільмування. Але ж ні, то була зброя, Калашніков! Коли він побачив, що на нього дивлюся, то розрядив автомат по ваших конях. Я заверещала, впала в моркву, поповзла в кукурудзу! А він, вистріливши все, що мав, побіг геть.

— Куди?

— Вниз по дорозі — до горбатої Васюти, вашої сестри-близнючки.

Чоловік Євдокії, схопивши вила, якими збирав гній, помчав униз.

— Це мене Васюта прокляла. Горбата сука! Ото сестричку маю — з одного лона, називається, вийшли! Заздрість — як рак: потрохи жере і, зрештою, зжирає.

Євдокія, без черевиків чи рожевих кросівок, просто в шкарпетках, побігла на узгір’я.

Одна туша лежала біля граба — гнідий, красивий, на ім’я Лицар. Ще дві кобили — Лада і Роза — під парканом, наче скинуті з неба, з вертольота. Вони стікали кров’ю, харкали нею, ніби буряковим соком. Кінь Витязь борсався в конюшині неподалік, пробував встати, але нічого не виходило.

Зранку сусід позичив у цілительки двох коней, Бурого й Дністра, щоб притягти ними зрубані дерева з лісу. І коли коні повернуться, ними тягтимуть туші тих, хто не тягав сьогодні дерево. Їх стягнуть на купу — тих, хто в муках конатиме, доріжуть, покалічених — доб’ють.

Інна з Сергієм сходили вниз. Погода гіршала, сонце зникало, вітер облизував вершки дерев — і вони шипіли від огиди. Усі змії, що так любили попектися на камінні, поімітувати гілки, — заховалися. Усі аконіти в теміні злилися з іншими кольорами — кольорами листя малини, лободи й щавлю. Усі гриби-веселки, що ростуть просто на очах — швидше за бамбук, півсантиметра на хвилину, — вирішили взагалі не вилазити з землі.

Ліс — зруб — знову ліс. Дорога над ущелиною — вузька й небезпечна — перегороджувалася тоненьким потічком, що бив просто зі скелі. Треба було йти швидко, бо до ночі пасувало приїхати в Ужгород, поселитися в готелі.

Навколо місця витікання води — руда пляма, що пахла металом. Але цього разу потічок перетворився на озерце через те, що воду перегородило прострелене в місці біля серця тіло зозулястого, як шахова дошка, коня. Йому можна було дати ім’я Король. Довелося обережно перестрибнути скинутого короля й піти далі.

У небі пролетів вертоліт. Вони його бачили, а він їх — ні. Удалині лунав дикий собачий гавкіт, треба було бігти.

Червоний бенкет (1920)

Зошит 10. Степ, цей хитрий лис, тільки прикидався невинним дурником. Степ казав: «Я — мов Адам: ще навіть не знаю, як мене звати». А в його траві — сліди тисяч армій і п’ят Геродота, хрускіт глеків трипільців і запах скіфської коноплі, римські монети, глиняні фігурки людей-вовків, шеврони денікінців, скло від рубінових зірок чекістів, уранові сліди космічних тарілок. Я погрожував: «Степе, покажи свої пласти, бо спалю тебе, переорю, затоплю», — а він відповідав: «Я — мов Адам: ще навіть не знаю, як мене назвуть».

Я загубив географію, ніби срібну монету. Вона випала з кишені й покотилася по ковилі, що покрила білою піною цей степ. Відкритий простір попереду був такий безмежний, що могло здатися, ніби весь світ і є степом. Якби сюди потрапила людина, котра жила деінде, вона б вирішила, що це — інша планета. Монета впала — і стала арґентумом, зріднилася з кільцем на руці в княжни, що мала одне око зелене, а інше блакитне, з крученим свічником у монастирі на іншому боці степу, із затопленими злитками, розклалася на простіші елементи, ще простіші, ще… Кінь ніс мене, поширюючи насіння північних рослин на південь, як колись південні вершники приносили квіти й бур’яни на північ. А потім я повертався. У мене не було географії й так само не було часу. Кожної ночі засинав із думкою, що завтра знову мчати. Крізь все безпростор’я, усе безчасся. Змінював одного коня на іншого, пересідав у потяг, на човен, проходив 40 верств пішки — у дощ, що зрівнює ріку з дорогою, у