Діана Вінн Джонс - Повітряний замок

— Бувають, о недосвідчений мешканцю півночі, — підтвердив Абдулла. — Я чув згадку про це ім’я серед тих, що мало не рівні ангелам. 

Див насупився. Це було вкрай неприємне видовище. 

— О недосвідчений торговцю, — прогримів він, — я значно вищий за деяких ангелів. Знай же, що мені підкоряються близько двох сотень ангелів нижчого чину. Вони охороняють вхід до мого замку. 

Абдулла, який і далі стояв, склавши руки на грудях, тупнув ногою. 

— Тим більше ти повинен пояснити, — сказав він, — чому вчинив зі мною аж ніяк не по-ангельському! 

— У цьому немає моєї вини, о смертний, — відповів див. — Мене спонукала гостра потреба. Зрозумій і пробач. Знай же, що моя мати, Дазра із Великих Духів, у хвилину слабкості, приблизно двадцять років тому, віддалася одному джинові з Воїнства Зла. Потім вона привела на світ мого брата Дальциеля, котрий народився слабким, блідим і недорозвиненим, адже Добро й Зло погано поєднуються. Мати не зносила його вигляду, тож віддала його мені на виховання. Я дбав про нього як міг, якнайкраще. Тож вам неважко буде уявити собі мій жах і горе, коли виявилося, що він успадкував природу свого злого предка. Досягнувши зрілості, він перш за все викрав моє життя і сховав його, перетворивши мене таким чином на свого раба. 

— Заждіть-но! — втрутився солдат. — Чи не хочете ви сказати, що ви мертвий?! 

— Аж ніяк ні, — заперечив Хазруель. — Ми, диви, — не те, що ви, смертні, о нерозумна людино. Померти ми можемо лише за однієї умови: якщо загине одна — цілком конкретна — часточка нашого єства. Саме тому більшість дивів завбачливо відокремлюють її від себе й ховають. Але коли я пояснював Дальциелю, як сховати його життя, то, засліплений нерозумною любов’ю, необачно відкрив йому, де сховане моє власне життя. А він відразу захопив його у свої руки — і змушує мене, під страхом смерті, виконувати його накази. 

— Ага, отже, тепер ми дійшли до головного, — сказав Абдулла. — Він наказав тобі викрасти Квітку-в-Ночі. 

— Уточнюю, — відповів Хазруель. — Розмах ідей мій брат успадкував від матері, великої Дазри. Він звелів мені викрасти всіх принцес на світі. Поміркуйте хвилинку — і ви збагнете, наскільки це мудрий крок. Мій брат досягнув шлюбного віку, однак родовід у нього настільки строкатий, що жодна дівчина ні з джинів, ні з дивів не пройметься до нього почуттям (чи бодай співчуттям). Хоч-не-хоч він змушений опуститися до смертних жінок. А оскільки він усе ж таки хай там який, але див, то пасують йому, природно, лише особи королівської крові. 

— Просто серце кров’ю обливається, як послухаю про твого братика, — зауважив Абдулла. — Невже йому справді потрібні всі принцеси, всі до єдиної, — й на менше він не згоден? 

— А чого б то йому погоджуватися на менше? — здивувався див. — У його розпорядженні — моя могутність. Він старанно все обміркував. Розуміючи, що принцеси не вміють пересуватися повітрям, як ми, джини й диви, перш за все він наказав мені викрасти Мандрівний Замок, який належав одному інгарійському чарівникові, щоби оселити там своїх наречених, і лише після того зму- 

сив мене викрадати принцес. Саме цим я зараз і займаюся. Тим часом, природно, я залагоджую і деякі власні справи. Скажімо, я намагаюся чинити так, щоби за кожною викраденою принцесою стояв ображений коханий або розчарований принц, яких можна буде змусити вирушити на порятунок. А щоби визволити принцесу, закоханому доведеться кинути виклик моєму братові й змусити його виказати, де він ховає моє життя. 

— І ось тут-то і настав момент вступити в гру мені — чи не так, о великий комбінаторе? — холодно поцікавився Абдулла. — Я ж також частина плану визволення твого життя? 

— Можна і так сказати, — погодився див. — Спершу я покладав надії радше на спадкоємця престолу Альберії або на печинстанського князя, однак ці молоді люди зволили шукати розради в полюванні. Щиро кажучи, всі скривджені виявили неабияку слабкодухість, у то‑му числі й король Верхньої Норландії, котрий просто-напросто взявся укладати каталог домашньої бібліотеки самостійно, без допомоги доньки, — але навіть на нього я надіявся більше, ніж на тебе. Можна сказати, на тебе я ставив в останню чергу. Адже, що не кажи, а те віщування при твоєму народженні й справді є більш ніж двозначним. Та й килим-самоліт я підстелив тобі радше задля забави… 

— Хто б міг подумати! — вигукнув Абдулла. 

— Мене дуже забавляли кількість і якість мрій, що долинали з твого намету, — пояснив Хазруель. 

Незважаючи на холодний туман, Абдулла відчув, як його щоки заливає гарячий рум’янець. 

— А потім, — вів далі Хазруель, — коли ти здивував мене тим, що втік від султана Занзібського, мені видалася досить-таки дотепною ідея прийняти подобу персонажа, якого ти вигадав, тобто Кабула Акби, й змусити тебе прожити частину твоїх мрій наяву. Зазвичай я намагаюся, щоби кожному із залицяльників принцес випадали такі пригоди, які відповідають його вдачі. 

Попри сум’яття, Абдулла готовий був заприсягтися, що див при цих словах скосив величезні золотаво-карі очі на солдата. 

— І скільки ж обманутих принців на сьогодні беруть участь у твоїй грі, о делікатний і охочий до жартів диве? — запитав він. 

— Уже майже тридцятеро, — відповів Хазруель, — однак, як я уже згадував, більшість із них мені не вдалося задіяти в цій грі. Я ніяк не перестану дивуватися цьому: адже за народженням і освітою вони незрівнянно вищі за тебе. Однак я втішаю себе тим, що мені залишилося викрасти ще сто тридцять дві принцеси. 

— Гадаю, ти можеш зупинитися на мені, — сказав Абдулла. — Хоча моє походження є надзвичайно низьким, Доля, судячи з усього, цього й хотіла. Я можу запевнити тебе в цьому, і то якнайпереконливіше, оскільки зовсім недавно я кинув виклик Долі у цій же справі. 

Див посміхнувся — видовище було не менш неприємне, ніж коли він супився, — і кивнув. 

— Мені це відомо, — сказав він. — Саме тому я перестав тобі являтися. Учора до мене повернулися два мої служники-ангели: їх повісили в подобі людей. Ця обставина не надто їх втішила, і при цьому вони стверджують, що винен у всьому ти. 

Абдулла поклонився. 

— Якщо добре все зважити, вони, поза сумнівом, воліли би залишитися безсмертними жабами, — парирував він. — А тепер відповідай мені на останнє питання, о передбачливий викрадачу принцес. Скажи, де я мо- 

жу знайти Квітку-в-Ночі, а заодно й твого братика Дальциеля. 

Посмішка дива стала ще ширшою, і це зробило її ще неприємнішою, оскільки при цьому оголилося багато надзвичайно довгих іклів. Він показав угору величезним загостреним пальцем. 

— Що ж, о приземлений шукачу пригод, вони, ясна річ, перебувають у замку, котрий ви бачили на заході останні кілька днів, — сказав він. — Як я вже говорив, цей замок раніше належав одному місцевому чарівникові. Потрапити туди — не так-то просто, але якщо ти все ж таки там опинишся, то не забувай, що я раб свого брата і буду змушений боротися проти тебе. 

— Я тебе розумію, — відповів Абдулла. 

Див вперся в землю величезними пазуристими руками й почав підніматися. 

— Мушу також зазначити, — сказав він, — що килиму наказано не переслідувати мене. Чи можу я вас покинути? 

— Ні, зачекай! — крикнув солдат. Тієї ж миті Абдулла згадав, що забув довідатися про ще одну річ, і запитав: 

— А як же джин? 

Однак солдат кричав голосніше й заглушив Абдуллу: 

— Стій, чудовисько! А чому раптом цей замок тиняється по небу саме тут,