Тесс Геррітсен - Смертниці

— Із чим? Я досі нічого не розумію.

— Якби знала про злочин, скоєний нашими урядовцями. І знала, що він залишився непокараним. Що б ти зробила?

— Усе просто. Я робила б свою роботу. Як завжди.

— Подбала б про торжество правосуддя?

— Так.

— І байдуже, що стояло б на твоєму шляху?

— Хто б спробував мене зупинити?

— Ти не знаєш цих людей. Не знаєш, на що вони спроможні.

Джейн напружилася, коли її лоно стиснули наступні перейми. Відчула, як лікарка Тем знову взяла її за руку, тож вона вчепилася в неї. Раптом усе розфокусувалося, з ревінням накотився біль, від якого вона зі стогоном хитнулася вперед. Господи, чого там учили на заняттях з методу Ламаза? Вона все забула.

— Очищувальне дихання, — прошепотіла лікарка Тем. — Зосередься.

Так, воно. Джейн згадала. Вдихнути. Зосередитися на одній точці. Ці божевільні не вбиватимуть її в наступні шістдесят секунд. Просто треба пережити цей біль. Вдихнути й зосередитися. Вдихнути й зосередитися…

Олена присунулася ближче, раптом її обличчя з’явилося просто перед Джейн.

— Дивися на мене, — сказала Олена, показуючи на власні очі. — Дивися сюди, на мене. Поки все не скінчиться.

«Не віриться. Божевільна хоче допомагати мені з пологами».

Джейн почала важко дихати, біль наростав, дихання ставало дедалі частішим. Олена сиділа перед нею, не відпускаючи її погляду. Прохолодна блакитна вода. Ось про що Джейн нагадували її очі. Вода. Спокійна, прохолодна. Ставки без хвиль.

— Добре, — прошепотіла жінка. — Ти молодець.

Джейн видихнула з полегшенням, відкинулася на подушки. По щоці текла цівка поту. Ще п’ять благословенних хвилин відпочинку. Вона подумала про всіх жінок, які тисячоліттями терпіли пологи, подумала про власну матір, яка тридцять чотири роки тому відчувала цей біль серед спекотної літньої ночі, щоб у світі з’явилася Джейн. «Я не цінувала того, через що ти пройшла. Тепер я розумію. Це ціна, яку платять жінки за кожну дитину».

— Кому ти довіряєш, детективе Ріццолі?

З нею знову говорив Джо. Вона підняла голову, досі не розуміючи до кінця, чого він від неї хоче.

— Мусить бути хтось такий, кому ти довіряєш. З ким працюєш. Інший коп. Може, напарник.

Вона втомлено похитала головою.

— Я не розумію, до чого ти ведеш.

— Що, якби я приставив пістолет тобі до голови?

Джейн завмерла, коли він раптом підняв пістолет і притиснув їй до скроні. Почула, як зойкнула реєстраторка. Відчула, як зіщулюються колеги-заручники на одному з нею дивані, подалі від жертви, що сидить між ними.

— Тепер скажи мені, — холодно, розважливо промовив Джо. — Чи є хтось, хто прийме кулю за тебе?

— Навіщо ви це робите? — прошепотіла вона.

— Я просто питаю. Хто готовий прийняти кулю за тебе? Кому ти довіриш своє життя?

Вона подивилася на руку зі зброєю й подумала: «Це перевірка. А я не знаю відповіді. Не знаю, що він хоче почути».

— Скажи мені, детективе. Невже немає того, у кого ти віриш?

— Гебріел… — Джейн сковтнула. — Мій чоловік. Я довіряю своєму чоловікові.

— Мені йдеться не про родину. Я говорю про людину зі значком, як у тебе. Чесну. Про людину, яка виконує свій обо­в’язок.

— Чому ти мене про це питаєш?

— Відповідай!

— Я все сказала. Відповіла.

— Ти назвала свого чоловіка.

— Так!

— Він коп?

— Ні, він… — Джейн замовкла.

— Хто він?

Вона виструнчилася. Дивлячись повз пістолет, зосередилася на очах чоловіка, який його тримав.

— Він з ФБР, — відповіла вона.

Джо подивився на неї. Тоді перевів погляд на свою напарницю.

— Це все змінює, — мовив він.

17. Міла

У будинку з’явилася новенька.

Зранку під’їхав фургон, і чоловіки занесли її до нашої кімнати. Вона весь день спить на Олениній розкладачці — усе від наркотиків, якими її накачали для подорожі. Ми всі дивимося на неї, витріщаємося на обличчя — таке бліде, що воно скидається радше не на живу плоть, а на мармур, крізь який проходить світло. Вона дихає легенькими поштовхами, і пасмо білявого волосся тріпоче від кожного видиху. Руки в неї зовсім маленькі, мені вони схожі на лялькові — маленький кулачок, великий палець тулиться до вуст. Навіть коли Мама відчиняє двері й заходить до кімнати, дівчина не ворушиться.

— Розбудіть її, — наказує Мама.

— Скільки їй років? — питає Олена.

— Будіть, кажу.

— Це ж зовсім дитина. Скільки їй — дванадцять? Тринадцять?

— Вона достатньо доросла для роботи.

Мама підходить до розкладачки, трусить новеньку.

— Підйом! — гарикає вона, зриваючи з неї ковдру. — Ти заспала!

Дівчина здригається, перекочується на спину. Я помічаю синці в неї на руці. Вона розплющує очі, бачить, що ми на неї витріщилися, і тендітне тіло стривожено заклякає.

— Не змушуй його чекати, — каже Мама.

Ми чуємо, як наближається авто. Стало темно, і коли я виглядаю з вікна, бачу, як мигтять між дерев фари. Шурхотить під колесами гравій, авто під’їздить до входу. «Перший клієнт вечора», — з жахом думаю я, але Мама на нас і не дивиться. Вона хапає новеньку за руки, ставить її на ноги. Сонна дівчинка шкутильгає з кімнати.

— Як вони знайшли таку молоденьку? — шепоче Катя.

Чутно дзвінок. Ми вже звикли зіщулюватися від цього звуку, який свідчить про прибуття наших катів. Усі заклякаємо, дослухаємося до голосів унизу. Мама вітає клієнта англійською. Він говорить мало, ми чуємо лише кілька слів. Далі — його важкі кроки на сходах. Ми всі задкуємо від дверей. Він проходить повз нашу кімнату, далі коридором.

Дівчина внизу протестує. Чути ляпас, схлипування. На сходах знову гупають кроки — Мама тягне її до кімнати клієнта. Двері грюкають, і вона йде геть, залишивши дівчинку з чоловіком.

— От стерво, — буркоче Олена. — Вона горітиме в пеклі.

«Але сьогодні принаймні я не мучитимуся». Щойно в голові спливає ця думка, я почуваюся винною. І все одно думка не щезає. «Краще вона, ніж я». Підходжу до вікна, вдивляюся в ніч, у темряву, яка не бачить мого сорому. Катя натягує ковдру на голову. Ми всі намагаємося не слухати, але навіть крізь зачинені двері чути крики дівчини, і ми здатні уявити, що він з нею робить, бо те ж саме робилося з нами. Відрізняються тільки обличчя чоловіків; біль, якого вони завдають, завжди однаковий.

Коли все закінчується і крики нарешті вщухають, ми чуємо, як чоловік спускається вниз і виходить з будинку. Я видихаю. Думаю: «Годі. Будь ласка, хай сьогодні більше не буде клієнтів».

Мама піднімається нагору по дівчину. Далі — довга, дивна тиша. Раптом вона пробігає повз наші двері, знову спускається на перший поверх. Ми чуємо, як вона з кимось говорить по мобільному. Слова лунають тихо, звучать невідкладно. Я дивлюся на Олену, чи вона розуміє, що відбувається. Але Олена не дивиться на мене. Вона згорбилася