Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

— А він там не один.

З кабінету вийшов якийсь офіцер, після чого колишній бадігард постукав у двері, відчинив їх і запитав:

— Дозвольте?

— Заходьте.

У кімнаті було двоє людей. За столом сидів Комбат. Метр шістдесят вісім, чорне коротке волосся, щокатий, із другим підборіддям. Навпроти нього сидів теж невисокий чоловік, може, метр сімдесят п’ять, зі світлою шевелюрою, широкими вилицями, підтягнутий, з погонами капітана.

Одразу почалися запитання про ранковий інцидент із начальником штабу. Хлопці робили вигляд, що виправдовуються, а Комбат вдавав, що він дуже строгий. Кілька формальних запитань про сім’ю, дітей, мотивацію тощо, потім сказав розійтися по підрозділах і залишитися тим, хто з п’ятої роти. Усі вийшли, залишились я і Даїшник.

— Ви вже знайомі зі своїм командиром роти? — запитав Комбат.

— Ні.

— Ну, знайомтесь, — він подивився на капітана, який сидів поруч.

Чоловік представився. Він виглядав дуже достойно, серйозно і одразу викликав у мене повагу.

Увесь наш подальший день був сповнений суцільними формальностями, ходінням з кабінету в кабінет, заселенням у гуртожиток і знайомством із нескінченною кількістю військовослужбовців різних звань і посад.

Упродовж кількох днів з «Десни» приїхало ще кілька моїх товаришів по службі, і нас назбиралося близько десятка. Один з них став моїм сусідом по кімнаті. Це була велика, близько двадцяти п'яти квадратів, кімната з шістьма ліжками, одним столом і кількома табуретками. Крім мене і мого новоприбулого товариша, тут вже жили два сержанти, які пройшли курси сержантів у тій же роті, де був я, але випустилися трохи раніше моєї появи там. Один стрункий, трохи вищий за мене, каратист, а другий високий, широкоплечий, масою тіла кілограмів сто. Ми познайомились, я вибрав собі ліжко, кинув сумку і сів за стіл перекусити канапкою, купленою у крамниці. В їдальню нас у той день не пустили, позаяк ми ще не стояли на постачанні.

Як я вже говорив, перший день був досить сумбурний, і переказувати безлад організації не бачу сенсу. Увечері мене і Даїшника, який потрапив зі мною в п’яту роту, відпустили, і ми попрямували в гуртягу. Перекусили, поспали і за десять восьма ранку наступного дня вже стояли на шикуванні перед казармою батальйону. Тоді я нарешті побачив усю свою роту. Нас було лише півтора десятка. Чотири контрактники і близько десяти солдатів строкової служби. Виявилося, що більша частина роти в цей час проходила курс навчання у тій самій «Десні». У казармі залишилися тільки гранатометники і кулеметники, а майбутніх командирів відділень, навідників і механів відправили вчитися. Щоб навчитися стріляти з кулемета або гранатомета, досить кілька разів сходити на стрільбище. Але тільки «навчитися стріляти», а не «стати хорошим стрільцем». А ось з наводчиками, механіками і командирами справи йшли складніше, позаяк ці посади охоплювали ширший спектр дій, ніж просто натискання пальця на спусковий гачок. Військовослужбовцям на таких посадах обов’язково потрібно розширювати свій світогляд, але ж чому їх навчать у «Десні» насправді? У мене не було ілюзій. Я вже все це випробував на власній шкірі.

* * *

Субота. Нам обіцяли, що сьогодні буде лише половина робочого дня, і після обіду ми вільні до неділі. Клас! Було б непогано відіспатися. На шикуванні до мене підійшов високий офіцер, старший лейтенант, представився замкомроти з озброєння (зампотех по-місцевому), сказав, що мене поставили на посаду старшого механіка-водія, що він мій безпосередній командир, і я буду працювати разом з ним у парку. Нарешті на мене чекає справжня робота! Ну, а сьогодні вихідний…

Але після шикування нам усім роздали завдання з прибирання території, а мені сказали, щоб я змінив одного днювального на тумбочці. Клас. Замість того, щоб іти відпочивати, я маю стояти на тумбочці й відповідати за казарму, де навіть половини начальників в обличчя не знав. Солдат, якого я мав змінити, почав розповідати мені про порядок побуту і обмовився, що, мовляв, зараз їде додому на вихідні, я запитав його: «Так просто?». Хлопець посміхнувся і пояснив, що певна кількість алкоголю або грошей може допомогти вирішити питання в потрібному напрямку. Я теж посміхнувся, але в голові промайнули перші тривожні думки.

Уже кілька годин я стояв на тумбочці, а в казармі, окрім мене, були лише черговий, ще один днювальний, та ще в канцелярії сиділи Пузатий і мій новий Старшина. Старшина був товстим, із пухкими щоками чоловік років тридцяти. Кілька років тому він проходив строкову службу в цій роті, після чого вирішив залишитися, підписав контракт і пройшов шлях від солдата до старшини ще тоді, коли існувало таке звання.

Мене покликали в кабінет, де сиділи мої нові командири. Я попросив замінити мене на тумбочці, постукав, запитав дозволу, ввійшов. Знову розмова почалася з моєї мотивації до служби. Близько п’яти хвилин вони розповідали, що тепер я десантник і взагалі красунчик. Загалом саме ці два персонажі здалися мені дуже доброзичливими і прихильними до мене. Але потім мене Просто запитали:

— Друже, а хочеш вихідний? — пузатий командир взводу усміхнувся, як чеширський кіт.

— Звісно. Я би хотів відпочити, виспатись після «учєбки».

— Зганяй, купи нам пивка з рибкою. І підеш додому.

Я відчув, наче мені вісім, і у мене відібрали морозиво. Я навіть трохи розгубився.

— В сенсі?

— Що ти не зрозумів? — встряв у розмову Старшина.

Не знав, що відповісти.

— Сходи у містечко, принеси пива і йди додому. В чому проблема?

Це було моєю першою великою помилкою, але вісімнадцятирічний дурень погодився.

— От і добре. Купи вісім літрів Львівського і в крамниці «Кега» рибу візьми.

Мені пояснили, яку рибу, і я вийшов з кабінету, але тут же зайшов знову.

— Що мені з ножем робити? — я кивнув на багнет-ніж, що висів на моїй портупеї.

— Залиш черговому. І на, візьми рюкзак.

Так і зробив. Купивши все в місті, я без проблем пройшов через КПП, все віддав. Мої командири радісно хвалили мене, доки ховали пиво під стіл, а потім сказали, що можу бути вільним до понеділка. Я попрощався і пішов з казарми прямо у ліс. Знайшов там дерево, що впало, сів на нього і намагався проаналізувати те, що сталося.

Так, тут більше свободи, але це зовсім не те, як я собі уявляв десант. Жирні лизоблюди, які спеціально створюють тобі некомфортну ситуацію, а потім пропонують за хабар її вирішити. Я ще ніколи не бачив, щоб люди пили стільки пива. Чому вони не поспішають додому, а п’ють у казармі? Чому не вдома? Чому вони не поспішають швидше повернутися і проводити час із сім'єю? На всі ці запитання я мав