Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

отримати відповідь у найближчі місяці. Причому ці відповіді були настільки категоричними, що більше у мене ніколи жодних питань не виникало. Окрім того, я навіть перестав чомусь дивуватись. Я тоді ще не розумів, що, погодившись на їхні умови, я повісив собі на спину ярлик «на ньому можна їздити».

Я прийшов сюди із твердим наміром почати нове життя, і перебуваючи в «Десні», я сформулював для себе кілька правил цього нового життя: не красти, не ображати, допомагати, щосили прагнути бути хорошою людиною, з якої виросте зразковий офіцер. Я хотів пишатись собою, і щоб мною пишалися інші. Уже в найближчому майбутньому мої юнацькі принципи вилізли мені боком.

Погулявши по лісу і місту до самого вечора, я повернувся в гуртожиток. Містечко, до слова, було зовсім маленьким. Там мешкало лише близько п’яти тисяч осіб, і обійти його можна було максимум за п’ятнадцять хвилин.

Зайшовши до своєї кімнати, я побачив лише Каратиста. Богатиря не було. Я так подумки назвав іншого сержанта через схожість його прізвища з ім’ям одного відомого в руському фольклорі богатиря… ну і, звичайно, через зовнішню схожість. Світле волосся, рум’яні щоки, міцна статура. Йому дуже підійшло б ім’я Ярема або Ємеля. Запитав Каратиста, де всі, той мені відповів, що Богатир поїхав додому на вихідні, а інший новобранець переїхав до сусідньої кімнати.

Каратист, до речі, був справжнісіньким каратистом. Він саме перед моїм приїздом щойно повернувся зі змагань з карате, влаштованих Міністерством оборони, і зайняв там якесь із призових місць. А ще він любив помахати нунчаками, які завжди лежали біля його ліжка. Спорт спортом, але Каратист був п’яний. Пізніше до нас у кімнату зайшов ще один сержант, дуже високий великий хлопець, якого всі називали Сьома.

Близько дев'ятої вечора я ліг спати, оскільки дуже втомився. Але через годину мене розбудили, перевернувши моє ліжко. Я встиг зістрибнути з нього, доки воно не завалилося повністю. Я встав, а наді мною височіла похмура голова вже п’яного Сьоми. Поруч стояв Каратист.

— Малий, тепер ти знаєш, що таке «свічка», — вимовив Сьома.

— Нахєра?!

— Не вийобуйся! Ти коли будеш у колектив вливатися?

— Не зрозумів.

— Коли приходиш у підрозділ, потрібно виставитися, щоб усе було по-людськи.

— Я не п’ю.

— Та мені похуй! Я п’ю! — крикнув п’яний чемпіон.

— Малий, — сказав Сьома, — не ми придумали правила. Отже, давай. Не лізь у залупу. Збігай у містечко і купи нам пива.

— Я не буду.

Каратист злегка дав мені в живіт, але я встиг напружити прес, тому боляче мені не було.

— Слухай, нам ще служити разом не один рік, — по-батьківськи почав Каратист. — Тобі в будь-якому разі доведеться вливатися, тому не корч із себе бетмена і зроби, що ми просимо.

Коротку суперечку в моїй голові виграв слюнтяй, який не хотів нікого провокувати. Тому я одягнувся, і серед ночі з черговим рюкзаком пішов у містечко за пивом. Але тепер мені потрібно було дванадцять літрів пива. Сказати, що мені було бридко від того, що я роблю, — це нічого не сказати. «Десна» виховала в мені переконання, що я завжди маю виконувати те, що говорить старший за званням, яким би тупим це не було. Для мене старший за званням був абсолютним авторитетом, хоч мій розум тямив, що переді мною чмо. «Учєбка» виховала в мені безхребетного і слухняного солдата.

Коли я повернувся з алкоголем у кімнату, на цьому все не закінчилося. Близько трьох годин я віджимався, присідав, отримував у живіт, вислуховував маячню п’яних сержантів про те, яка небезпечна і важка наша служба, роздягався й одягався на час і займався іншою ахінеєю, про яку соромно згадувати. Врешті-решт вони налигались і заснули. Я вмився з бочки, позаяк після десятої вечора води у крані не було, і ліг спати.

За звичкою прокинувся дуже рано. Поснідав булочкою з йогуртом і пішов у містечко шукати квартиру або кімнату. Мій намір переїхати жити в містечко не був пов’язаний із вечірніми подіями. З самого початку я планував переїхати за межі частини. Я не хотів увесь час перебувати на службі. Лягаєш спати на роботі, прокидаєшся на роботі, навіть у вихідні тебе оточують одні й ті самі особи й армійщина. Постійно в твою кімнату хтось заходить, перевіряє, як ти живеш. Ні… мене це не влаштовувало. Я хотів жити сам і відпочивати не лише тілом, а й головою від армії. А в гуртожитку це було реалізувати неможливо. Я походив по місту, розпитав у перехожих, у крамницях, почитав оголошення на стовпах і побачив, що таких, як я, дуже багато. Все зайнято і купа оголошень починалися словами «Зніму…». Але одна з жінок на вулиці показала мені, де розташований офіцерський гуртожиток і порадила запитати там. Я без зусиль знайшов його і пояснив вахтерці, що мені потрібно. Через хвилину я вже розмовляв із завідувачкою, яка пояснила процедуру поселення, і задоволений знову пішов у частину. Для поселення мені не вистачало лише одного папірця зі стройової частини, і я розраховував його дістати максимально швидко. Коли я прийшов у гуртягу в частині, Ярема вже був у кімнаті. Каратист жодним чином не натякав на те, що сталося вночі.

* * *

У понеділок після шикування я відправився із Зампотехом у парк, де він показав мені мою машину і сказав, що там потрібно замінити пневморесору, яка знаходиться за паливним баком. Як виявилося, машина була командирською, бо саме на ній їздив ротний. Тобто мені, механіку, який не знає толком, з якого боку підходити до БМД, потрібно було зняти паливний бак, зняти несправну пневморесору, замінити на нову і поставити бак назад. Легше простого. Але не сьогодні. Тому що для початку потрібно було хоча б вивчити різницю між болтом і гайкою.

Сьогодні й увесь наступний тиждень ми із Зампотехом виправляли дрібні недоліки на двох навчальних машинах. Технічно ці машини абсолютно не відрізнялись від інших.

Зампотех, так само, як Пузатий і Старшина, видався мені спершу приємною хорошою людиною. Доки він це враження не зіпсував.

Після того як мене відпустили, я зайшов до себе, зібрав речі та пішов у нове житло заселятись і знайомитися з новим сусідом.

Ним виявився теж сержант і теж із мого батальйону. Двадцять дев’ять років, лисий, з невеликим животом, з обличчям і мовою провінційного тракториста, що відпочиває і б’є морди немісцевим на п’ятничних дискотеках. Балакучий. Буквально за десять хвилин я дізнався, що він в армії вже дев’ять років, служив у розвідці, але коли змінився командир, підрозділ «скотився», і