Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

тиша. — Усі бухали? Що, святкували закінчення навчання? Тепер відсвяткуйте звільнення! Зараз же піднімаєтесь у клас і пишіть пояснювальні! Нам алкоголіки нахєр не потрібні. Підете в сусідню частину, до «мабути», саме там вам місце! — дуже сердито прокричав полковник.

— Слухаюсь. — промовив Даїшник, стоячи струнко.

Моя упевненість у неминучому успіху сьогоднішнього дня трохи зменшилася. Тільки прийшли — і вже заліт. Так ще й потрапив під роздачу, невинним — я ж і не пив! Начальник штабу пішов і днювальний провів нас у клас, де нас вже чекав офіцер. Ми взяли зі столу аркуші паперу і почали щось писати. Я відчував цілий букет емоцій, мене розривали сумніви. Я не знав, що робити.

— Товаришу майоре, дозвольте звернутися? — сказав я, вставши і вийшовши з-за столу.

— Що таке?

— Мені сказали писати пояснювальну. Але з якого приводу?

— Тобі видніше.

— Я не знаю, що писати.

— Що вам сказав товариш полковник?

— Щоб написали, чому п’яні.

— Ну ось і пиши.

— Але я не п’яний.

— Що ж ти за солдат? Ти не з товаришами? — чесно кажучи, його дешева маніпуляція, що я маю отримати покарання просто за компанію, мене розлютила. — Вигороджуєш себе?

— Я не вживав алкоголь. Чому я маю нести покарання?

— Хочеш кинути своїх товаришів?

— Я не сказав, що вони пили, а сказав, що я не пив. Це велика різниця.

— Так, товаришу майоре. Він не пив! — заступився за мене Даїшник.

— Ну, наказ є наказ. Значить, писати все одно потрібно. Пиши, що не пив. А там розберуться.

— Товаришу майоре, — продовжив Даїшник. — Так, неприємна ситуація. Але ж можна по-людськи зрозуміти. Їхали додому, випили по дорозі. Але зараз же ніхто не п'яний.

— Хлопці, я вас чудово розумію, але ви напоролися на начальника штабу. Як він вирішить, так і буде.

До кабінету увійшов ще один офіцер. Це був полковник високого зросту, худорлявий, років сорока, з дуже доброзичливим обличчям. Він представився, і виявилось, що це був ще один замкомандира частини:

— …з виховної роботи, — промовив він спокійним голосом.

Ми вже щось написали у своїх пояснювальних і склали папери на передньому столі. Полковник почав з нами розмову добродушно і коротко спробував пояснити, що ми будемо робити далі. Заодно сказав кілька повчальних фраз:

— Віднині ви — десантники. І дивлячись на вас, люди будуть бачити не окремо взяту людину, а представника цілого роду військ. Тепер ви обличчя десантури. І в жодному разі не осоромте це обличчя. Те, що потрібно поступатись місцем в автобусі, сподіваюся, пояснювати не потрібно?

Мені стало якось тепло, я відчув себе вдома. Значить, все-таки, я був правий. Десантники — це особливі люди, і командири у них особливі. Я фізично відчував, як усі неприємності «учєбки» застилаються серпанком, а попереду світить сонце нового життя серед людей, об’єднаних однією метою — бути зразком солдата.

Після того нас відправили в казарму, де ми мали проходити службу. За дивним збігом обставин, з усіх можливих підрозділів, яких кілька десятків, я знову потрапив у п’яту роту. На другому поверсі казарми другого батальйону нам сказали сісти у класі для занять і чекати. Так ми і зробили. Через хвилин двадцять туди зайшов невисокий прапорщик неслов'янської зовнішності, схожий на гагауза, міцний на вигляд, років під сорок. Представився, сів за стіл перед нами.

— Вас поселять у гуртожитку на території частини. Я там старший. Колись це була казарма, потім кубрики розділили стінами, і тепер там кімнати на шість-сім осіб. Загальний туалет, душ, кухня. Щомісяця ви даєте сто гривень на різні мийні засоби для прибиральниці. Якщо ви хочете заселитись із сім’єю, то можна домовитись. Я там живу з дружиною і дитиною, — він ще довго розповідав про правила життя в гуртожитку, в частині. — Дивіться, ви вже у військах. Терпіти вас тут не будуть і контракт вас ніхто підписувати не змушував. Ви прийшли сюди добровільно, тому будьте люб’язні, робіть те, що від вас вимагають. Тут можна і по єбалу відхопити від старших товаришів. Наприклад, від мене, якщо будете себе погано поводити у гуртожитку.

Після розмови з Гагаузом я залишився на місці, а хлопці пішли по своїх поверхах. Ми всі потрапили до другого батальйону, але в різні роти.

На поверсі не було нікого, крім днювальних та чергового. Казарма практично нічим не відрізнялася від тієї, що була в «Десні», за винятком кількох моментів: вона була умовно поділена між двома підрозділами, кожний з яких жив на своїй половині; з двох кінців за ґратами розташовувалися великі збройові кімнати; і не було жодного двоярусного ліжка.

— Ти хто?

Я обернувся. Він мав худе обличчя, але його надутий живіт досить сильно випирав із загального силуету. Цей пузатий офіцер виглядав досить кумедно і миролюбно.

— Мене звати…

— Що ти тут робиш? — перебив він мене.

— Приїхав з «Десни».

— Новий контрактник?

— Так точно.

— Механ?

— Так точно.

— Друже, а де твоя тільняшка?

Я трохи розгубився.

— Ну, я ще не заслужив, — промовив невпевнено.

— Ти що, «мабута»?

— Не зрозумів.

— «Масдон»? — дві секунди мовчання. — Друже, у тебе є тільняшка?

— Я не купував. Думав, тут видадуть.

Пузатий засміявся.

— Забудь про те, що хтось тобі щось видасть. Біжи бетменом у «балдир» і купи собі тільник.

— Куди?

— У крамницю. Ліворуч від клубу, а клуб — навпроти казарми, трохи правіше.

— Слухаюсь.

Прогулюючись з казарми у «балдир», я не відчув того напруження, яке було наявне в «Десні». Тут ніхто не ламав ногу, переходячи на стройовий крок, побачивши будь-якого офіцера, солдати не були переляканими і, найголовніше, — тут світило сонце. Знайшовши крамницю, купив собі тільник і повернувся в казарму. Переодягнувшись, розстебнув верхній ґудзик і загнув комір так, щоб на грудях утворився трикутник однією вершиною вниз. Десантникам, на відміну від піхоти, за Статутом дозволялося ходити з розстебнутим верхнім ґудзиком, як на кітелі, так і на бушлаті, щоб завжди було видно тільник. Я став біля дзеркала, загладив комір і відчув, як щось всередині наповнює мене. Це була гордість. Я отримав нагороду за пережите. Я десантник!

— Де старший лейтенант? — запитав я днювального.

— У канцелярії. Ну як, подобається тільник?

— А то!

— Тобі личить, — днювальний посміхнувся, простягнув мені руку і назвав своє ім’я. Я у відповідь зробив те ж саме і попрямував до кабінету.

— Дозвольте зайти?

— Усе. Тепер те, що потрібно. Спускайся на перший поверх, чекай біля кабінету Комбата.

— Слухаюсь.

Спустився вниз, там точно така сама казарма без будь-яких відмінностей, тільки замість командира роти в офіцерському кабінеті на цьому поверсі розташовувався Комбат. Біля кабінету вже стояли хлопці, з якими я приїхав.

— Чого