Джордж Орвелл - Ковток повітря

було для мене чимось вічним і непорушним, на кшталт єгипетських пірамід, та маю сумніви, що мені ще колись доведеться переступити його поріг. Ні батька, ні матері, ні наших помічників, ні старого тер’єра Молодчини, ні Плямистого, якого ми завели після нього, ні нашого снігура Джекі — тут не лишилося більше нічого, окрім пилу і бруду. І мені до цього було геть байдуже. Так, я сумував через смерть матері, так само як і через батькову, та моя голова весь час була забита чимось іншим. Я тішився з того, що їду по місту в екіпажі (мені ще треба було звикнути до цього відчуття), думав про те, як мені пасують новенькі штани, які чудові у мене нові гетри — не йдуть у жодне порівняння з тими, які видають рядовим, про шістдесят фунтів, які мені заповіла мати, і про те, як ми з хлопцями їх проп’ємо. А ще я дякував Господу за те, що він вберіг мене від зустрічі з Елсі.

Дивні речі коїла з людьми війна. Забирала життя в одних, калічила долі інших, яких залишала серед живих. Наче котиться на тебе величезна морська хвиля і от-от накриє з головою, аж раптом тебе відкидає вбік, і ти опиняєшся у безпечному місці й займаєшся чимось абсолютно безглуздим, а тобі за це ще й платять. В той час існували трудові батальйони, які будували дороги в пустелях (незрозуміло тільки, куди ті дороги вели), загони патрульних на островах, що розшукували в океані німецькі човни, які давно затонули; просто за інерцією продовжували існувати міністерства з арміями клерків і друкарок, в яких давно не було жодного сенсу. Людей наймали на безглузду роботу, а згодом просто забували про них. Так сталося і зі мною — інакше я, мабуть, і не вижив би. Ця історія взагалі дуже цікава.

Буквально відразу після того, як мені присвоїли офіцерське звання, оголосили про набір офіцерів до служби постачання. У навчальному таборі знали, що до війни я займався торгівлею (свого досвіду роботи помічником бакалійника я ніколи не соромився), тож мені порадили надіслати заявку. Мене вже готові були зарахувати на ту службу, та щойно я зібрався їхати на курси постачальників, як надійшов новий запит — цього разу шукали молодого офіцера з досвідом торгівлі товарами широкого вжитку для роботи секретарем у сера Джозефа Чима — великого начальника зі служби постачання. Одному Господу відомо, чому обрали саме мене. І досі думаю, що, напевно, переплутали з кимось іншим. Та хай там як, але вже за три дні я стояв перед сером Джозефом в його кабінеті. Це був стрункий, підтягнутий чоловік поважного віку із сивиною у волоссі і солідним носом. З першої ж миті він вразив мене: виглядав професійним солдатом, з купою військових відзнак, практично двійник де Решке[16], а насправді — директор однієї з великих бакалійних компаній, який прославився урізанням зарплатні своїм працівникам. Щойно я переступив поріг, як він відклав свої справи і підняв на мене очі:

— Ви джентльмен?

— Ні, сер.

— Чудово. Можливо, й спрацюємося.

За кілька хвилин йому вдалося вивідати, що я геть не знаюся на діловодстві, не вмію вести стенограми, ніколи не сидів за друкарською машинкою, а у бакалійній крамниці працював за двадцять вісім шилінгів на тиждень. Та він сказав, що з мене може щось вийти, бо занадто вже багато в цій клятій армії джентльменів, а йому потрібна людина, яка вміє не тільки рахувати до десяти. Він мені сподобався, і я готовий був працювати під його керівництвом, але тут знову втрутилися якісь невидимі сили, які розвели нас по різних фронтах життя. Саме тоді починали формувати загін під назвою Оборонний корпус західного узбережжя (принаймні, обговорювали це питання), у зв’язку з чим з’явилася ідея організувати кілька складів з провізією і пунктів забезпечення товарами відповідного призначення вздовж усього узбережжя. Сер Джозеф мав узяти під свою відповідальність південно-західну ділянку. Тож уже наступного дня він відправив мене у відрядження — перевіряти складські пункти у місцині, яка звалася «Склад на 12-й милі», що на півночі Корнуоллу. Моє завдання полягало в тому, щоб з’ясувати, чи є там бодай якісь склади і запаси, бо багато хто сумнівався, що вони взагалі існують. Прибувши на місце, я з’ясував, що весь запас складається лише з одинадцяти бляшанок консервованої яловичини, і водночас отримав телеграму зі штабу з наказом узяти під своє керівництво організацію роботи на складі і лишатися на місці до подальших розпоряджень. Я надіслав телеграму у відповідь: «Запаси на складі відсутні». Але було запізно — наступного дня вийшов наказ про призначення мене завідуючим «Складом на 12-й милі». На цьому історія скінчилася — тут я і залишився аж до кінця війни.

Мені не відомо, чому Господь вирішив так зі мною вчинити. Я так і не дізнався, чи сформували зрештою той загін, чи тільки попереливали з пустого в порожнє — і на цьому все. Тоді ні в кого не було чіткої відповіді на це запитання. Думаю, що насправді його не існувало; це був черговий задум когось з керівництва — того, хто десь почув, нібито Німеччина планує вторгнення через Ірландію, от і вирішив, що непогано було б мати на узбережжі сякі-такі запаси. Та метушня довкола проекту тривала не довше трьох днів, а згодом про нього забули, як і про мене. Тож я лишився там з одинадцятьма бляшанками консервованої яловичини, які не доїла попередня група офіцерів, що перебувала тут з якоюсь секретною місією. У спадок від них мені дістався старий дідуган — рядовий Ліджберд, який виявився абсолютно глухим (я так і не з’ясував, як він тут опинився і для чого). Хочете вірте, хочете ні, та наступні три роки — аж до початку 1919-го, я провів охороняючи ці одинадцять бляшанок. Але у ті часи цим навряд чи когось можна було здивувати. До 1918-го люди вже перестали очікувати від життя чогось більш-менш адекватного.

Щомісяця я отримував довжелезний бланк, який мав заповнити, вказавши кількість і стан заступів, саперних лопаток, мотків колючого дроту, ковдр, водонепроникних підстилок, аптечок, залізних листів і банок зі сливовим та яблучним джемом. Я просто ставив у кожному рядку нуль і надсилав бланк назад до штабу. І нічого. У Лондоні хтось тихенько сидів і реєстрував ці бланки, а потім розсилав нові, потім знову реєстрував, знову надсилав — і так усе повторювалося безконечну кількість разів. Так працювала система. У високих кабінетах, з яких