Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

Я обміркував його слова.

— Гаразд, — сказав я, цілком розуміючи його почуття. — Але заради Бога — не здіймайте шуму!

Ми разом направилися до вхідних дверей. Замість сходів до них вів цементний пандус, щоб вільно переміщати лікарняні візки.

— Спокійно! — сказав я і смикнув дверну ручку. Двері були зачинені. Я витяг ліхтарик і оглянув замок.

— Це легко відчинити, — сказав я. — Присвітіть-но мені!

Я взяв свій складаний ножичок. Вибрав одну з відмичок, вставив у замкову щілину і підважив двері.

— Це у вас добре виходить, — зауважив Реґ. — Найму вас відчинити скарбничку моєї молодшої сестри!

Я махнув йому, щоб він замовк, і став у дверях, дослухаючись. Не було чутно жодних рухів, тож я узяв ліхтарик і оглянув усе довкруж. У приміщенні було холодно і дуже чисто. Уздовж стіни стояли хірургічні столи. Дві білі шафи доповнювали умеблювання.

Ми зайшли в приміщення, зачинивши за собою вхідні двері, відтак пройшли в кімнату навпроти. Знову прислухалися — і нічого не почули. Тут все гнітило, однак було приємно прохолодно після задухи вулиці.

Я відчинив двері і заглянув у темну кімнату. Тут сильно пахло антисептиками. Увімкнув ліхтарик.

Реґ сказав:

— Тут розтинають трупи, — і з цікавістю зазирнув через моє плече.

Кімната була порожня. В центрі стояв операційний стіл з лампами над ним, а біля нього знаходились дві скляні вітрини з хірургічними інструментами із нержавіючої сталі.

— То куди нам тепер? — запитав я, вмикаючи світло.

Реґ підсліпувато роззирнувся.

— Десь тут має бути коридор, що веде в морг, — озвався він. — Я вже давненько тут не був!

Він перетнув кімнату, підійшов до інших дверей і зазирнув туди. Тоді кивнув:

— Сюди!

Я вийшов услід за ним у коридор, тьмяно освітлений люмінесцентним світлом. У коридорі було значно холодніше, і зуби мої почали нервово клацати.

Наприкінці коридору були сходи, що вели в підвальне приміщення та на другий поверх.

Притишивши голос, Реґ сказав:

— У Джонсона кімнатка нагорі, — і показав пальцем на сходи.

— Спустимося вниз?

Він кивнув.

— Страшно, правда?

Ми спустилися сходами. Повітря ставало вологішим, і відчувався запах розкладання.

— Запах — наче з пащі крокодила, — прошепотів Реґ.

Я натиснув на ручку важких сталевих дверей, котрі повільно прочинилися.

Солодкуватий різкий запах формальдегіду застряг мені в горлі, а крижане повітря негайно перетворило мою сорочку на холодний панцир. Я натиснув на ряд вимикачів на цементній стіні, і сталеві двері з глухим звуком зачинилися за нами.

— Ну, ми вже на місці, — сказав я, оглядаючи два довгі ряди металічних полиць, де зберігались трупи.

Реґ також роздивлявся навкруг. Обличчя його набуло кольору риб’ячих тельбухів, а коліна помітно тремтіли.

— Чим швидше ми звідси виберемося, тим щасливішим я буду, — сказав він, кладучи фотоапарат на найближчу лавку.

— І як ви маєте намір відшукати тут Діксона?

Я задумливо оглянув ряди трун.

— Не можу вимислили нічого кращого, ніж оглянути цієї незабутньої ночі закоцюблих мерців одного за одним, — сказав я з гримасою огиди.

— А ви покличте його, — з сарказмом озвався Реґ, сідаючи на лавку і зводячи тремтячі коліна докупи. — Може, він відкине убік кришку свого ящичка і помахає вам рукою!

— Ви стаєте істеричний, — зауважив я, шукаючи в кишені свою рятівну пляшечку.

Очі Реґа зблиснули.

— Так, я стаю істеричний, — визнав він, нетерпляче простягаючи до мене руку за флягою.

— Зачекайте хвильку, — сказав я, відгвинчуючи кришку фляги. Зі здивуванням помітив, що руки в мене тремтять.

— Здається, я ще більше потребую випивки, ніж ви!

Саме коли я підніс баклагу до губ, знову почувся пронизливий крик. У цьому приміщенні він видався ще більш моторошним, аніж в провулку. Я захлинувся, проливши віскі.

— Не виливайте його весь на сорочку, — попрохав Реґ. Обличчя його стало сіро-зеленим, а очі закотилися.

Я випрямився, відпив ковток і передав пляшку Реґові. Те, як він учепився губами у шийку баклажки, слід було бачити!

Поки він працював над спустошенням пляшки, я почав оглядати труни. На кожній був ярлик із ім’ям. Невдовзі я вже знайшов ящик із Діксоном.

— Ось він, — сказав я, повертаючись до Фіппса.

— Гаразд, гаразд, — відповів він, помахуючи порожньою пляшкою. — Як там наш старий? Запропонуймо йому випити!

Я забрав у нього флягу.

— Якби я так швидко набирався, як ви, то зекономив би купу грошей!

Реґ нетвердо звівся на ноги.

— Не турбуйтеся про мене, — озвався він із дурнуватим смішком.

Я відкрив ящик і поглянув на Діксона. Він все ще виглядав просто жахливо.

— Погляньте-но на нього, — порадив я Фіппсу. — Це вас трохи витверезить.

Реґ так і зробив — і це його таки витверезило.

— Бідолашний старий! — сказав він, заплющуючи очі. — Бідний, бідний самотній дивак!

— Зараз не час складати некролог. Беріться до роботи!

Реґ простягнув руку за фотоапаратом, витяг його з футляра і навів об’єктив. Та раптом завмер, і очі його розширилися. Він дивився на щось позаду мене. Я обернувся, і душа мені пішла в п’яти.

Сталеві двері повільно відчинилися.

Обидва ми відскочили у різні боки. Реґ — ближче до Діксона, а я — до дверей.

Я помітив тінь надто пізно. Бо в приміщення прослизнув Джефф Джордан, тримаючи в руках пістолет, і погляд його був нажаханий, але водночас і сповнений ненависті.

Ноги продовжували нести мене до нього, і я просто не міг зупинитися, отож, всліпу копнув його в живіт. На щастя, це був вдалий копняк, бо моя нога поцілила йому в зап’ястя, і я вибив пістолет з його рук. Стрибнув на нього, і ми обидва розтягнулися на підлозі.

— Фотографуйте швидше, — закричав я. — Тим часом я притримаю цю свиню!

Хоча насправді це Джефф тримав мене. Його довжелезні руки обхопили мене за ребра — і стискали їх доволі боляче.

— Наваліться на нього! — збуджено волав Реґ. — Вибийте йому мізки!

Я й так добряче напосів на нього, але це мені не надто допомогло, бо вільною була лише одна моя рука. Права була намертво затиснута Джеффовими ведмежими обіймами. Лівою я вліпив ляпаса в його мавпячу пику, але він усівся на мене, мало не розчавивши. Я схопив його за вухо і почав крутити, аж поки він не спробував піддати мені головою