Джеймс Хедлі Чейз - Хочеш жити?

— навіть Керрол, яка вже звикла до звуків, що, їх бувало видавав її чоловік, занепокоїлась. — Із тобою все гаразд, Лепські?

— Я не знаю.

— Інколи я дуже за тебе хвилююсь. Схоже, ти не здатен концентруватись, а для того, щоб стати сержантом, тобі знадобиться концентрація.

Лепські обтер своє спітніле обличчя.

— Гаразд... ти маєш рацію. Продовжуй... Я сконцентрувався.

— Дякувати небесам! Мегітабель каже... ти точно слухаєш?

У відчаї Лепські до болю наступив сам собі на ногу. Коли він почав підстрибувати на одній нозі, Теннер, який увесь цей час уважно стежив за Лепські, приголомшено відкинувся на спинку крісла, вибалушивши очі.

— Так, я весь увага, — сказав у слухавку Лепські, балансуючи на одній нозі.

— Вона сказала, що Карателя треба шукати поміж апельсинів.

— Поміж чого? — заволав Лепські.

— Не кричи так — це непристойно. Я сказала, що вона сказала, що вам треба шукати цього індіанця між апельсинів. Вона побачила це у своїй кришталевій кулі.

— Побачила? Між апельсинів, га? — Лепські втягнув повітря так, що пилосос позеленів би від заздрощів. — Ну, це вже щось. Вона ж не може помилитись, коли їй приносять такі підношення? Давай подивимося правді у вічі: увесь цей клятий індіанський район просмердів апельсинами. Із цим важко прогадати, чи не так? І за це вона заграбастала ще одну пляшку мого віскі?

— Я просто кажу тобі те, що вона сказала. Першого разу вона мала рацію, але ти не повірив їй. Це друга зачіпка від неї. Використай нарешті мозок, Лепські.

— Гаразд, люба. Я використаю. Мені вже треба йти.

— Я намагаюся допомогти тобі отримати підвищення.

— Авжеж... ага... ага... дякую! — він помовчав, а потім знову заговорив: — Ти не відповіла на моє запитання. Цій старій торгашці фруктами дісталася ще одна пляшка мого віскі?

Повисла довга мовчанка, а потім Керрол крижаним голосом промовила:

— Бувають моменти, Лепські, коли мені здається, що ти інтелектуально обмежений.

Після цих слів дружина поклала слухавку.

Лепські теж поклав слухавку на місце і витріщився на Теннера.

— Чарлі, твоя дружина колись казала тобі, що ти інтелектуально обмежений?

Теннер здивовано глипнув на колегу.

— Чого б це? Вона й слів таких не знає.

— Ага. Пощастило тобі.

Лепські збіг донизу, перестрибуючи три сходинки зараз, і влетів у машину.

* * *

Гаряче вечірнє сонце опустилось над портом, затримавшись на посмугованих шатрах над фруктовими прилавками. Основна торгівля закінчилась. Кілька запізнілих перехожих усе ще тинялись поміж прилавків у надії роздобути дешеві фрукти, але це вже були відголоски торгового дня.

Юпітер Люсі пішов у найближчий бар за пивом, лишивши Пока наглядати за яткою. День був удалим, і на прилавку лишилось усього кілька ящиків з фруктами.

Чак вийшов із тіні й зупинився перед прилавком. Двоє чоловіків мовчки дивились одне на одного. Блискучі чорні очі індіанця та маленькі метушливі очі Чака оглянули все довкруг. Чак підійшов ближче.

— Отримав. П’ять сотень баксів!

— Вона в нормі?

Чак кивнув.

Пок почав неспішно відважувати пів кіло апельсинів.

— Завтра у неї буде багато роботи, — сказав він, забравши один апельсин із шальки терезів і шукаючи інший — менший. — П’ять дзвінків.

Чак затамував подих.

— П’ять дзвінків... П’ять?

— Дві тисячі п’ятсот доларів. Інструкція на дні пакунка.

Чак кивнув. Він поглянув ліворуч і праворуч уздовж усього порту і, переконавшись, що ніхто за ними не стежить, сунув щось у руку Покові.

— Я правильно зрозумів: триста п’ятдесят тобі й сто п’ятдесят мені?

— Так.

Чак узяв пакунок з апельсинами і пішов.

За якийсь час Люсі вийшов із бару. Разом із Поком вони заходились розбирати ятку.

Завтра буде новий день.

* * *

Капітанові Терреллу пощастило — заїхавши на передній двір «Клубу П’ятдесят», він помітив Родні Бразенштайна, який саме виходив зі свого «роллс-ройса».

Бразенштайн був одним із членів-засновників «Клубу». Окрім того, що він був першокласним гравцем у бридж, він ще й був першокласним корпоративним адвокатом.

Двоє чоловіків потисли руки.

— Що ти тут робиш, Френку? Тільки не кажи, що збираєшся приєднатись до цього клубу живих мумій.

— Мені потрібна інформація, — відповів Террелл.

— З цим ніхто краще за мене не допоможе, — посміхнувся Бразенштайн. — Ходімо усередину, вип’ємо.

— Я би ліпше переговорив у твоїй розкішній машині, — заперечив Террелл. — Закладаюсь, що ці, як ти кажеш — мумії, надто чутливі до візитів поліції.

— Можливо, ти таки маєш рацію, — Бразенштайн повів Террелла до машини, відчинив дверцята і сів разом із ним.

— Класна тачка: телевізор... телефон... кондиціонер... випивка!.. — не стримав захоплення Террелл, влаштовуючись біля Бразенштайна.

— Ну знаєш, це таке... Символ статусу. Між нами, я би краще брав машину напрокат, — відповів на це Бразенштайн. — Усе це лиш частина образу. Так чого ти хотів, Френку?

Террелл розповів.

— Пок Тоголо? Так, я пам’ятаю його: симпатичний, а ще змішував найкраще мартіні у місті. Проблемою став старий розпусник Гансен, який не міг тримати руки при собі, от хлопець і змушений був піти.

— Я так і думав, — сказав Террелл. — А як до нього ставились інші члени «Клубу»?

Бразенштайн знизав плечима.

— Дев’яносто відсотків із них вірять, що усі не білі — дикуни. Особисто мені подобаються індіанці-семіноли. Але більшість членів клубу вважають їх мавпочками на побігеньках.

— У Тоголо колись виникали суперечки з місіс Данк Бровлер?

— Якщо подумати, то — так, — відповів Бразенштайн, примружившись. — Вона була старою непривітною сукою. Тільки й думала про свою собаку та бридж. Пригадую, я грав за іншим столиком... це було десь із три місяці тому... можливо, більше... Я забув. Менше з тим, Тоголо подавав напої, а місіс Бі наказала йому вивести її собачку надвір, справити нужду. Тоголо відповів, що йому не можна залишати бар. Я усе це чув. Та, мабуть, він повівся не так услужливо, як цього очікувала місіс Бі. Щоб там не було, вона назвала його нікчемним рабом.

— Що сталося потім?

— Інші троє гравців, що сиділи з нею, звеліли Тоголо вивести собаку і не нахабніти. Тож він повів собаку на двір.

— А хто були ці інші гравці?

— Ріддл, Маккуїн і Джефферсон Лейсі.

Террелл замислився.

— Із цього вже дещо вимальовується, правда ж? — зрештою промовив він. — Маккуїн, Ріддл і його коханка та місіс