Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

сертифікати продавалися «кому слід» по дев’яносто за сто і навіть нижче, під приводом того, що на відкритому ринку для них немає збуту через малу кредитоспроможність міста. Почасти так воно і було. Війна щойно скінчилася. Гроші були в ціні. Капіталісти могли де завгодно отримати більш високі відсотки, якщо їм не надавати сертифікатів міської позики по дев’яносто доларів. Але невелика група політиканів, не причетних до міської адміністрації, котрі насторожено ставилися до її діяльності, а також низка газет і деякі фінансисти, які стояли осторонь політики, під впливом загального підйому патріотизму в країні наполягали на розміщенні позики альпарі. Тому до постанови про випуск позики довелося додати відповідний пункт.

Певна річ, що ця обставина розладнала таємну змову політиків і фінансистів, котрі сподівалися одержати сертифікати позики по дев’яносто доларів. Так чи інакше, свої грошенята, які застрягли в прострочених зобов’язаннях міста, що не купувало їх за браком коштів, треба було видряпувати. Залишався один вихід — знайти маклера, обізнаного в усіх тонкощах біржі. Цей маклер, взявшись за розповсюдження нової міської позики, надав би їй видимості вигідного капіталовкладення і таким чином збув би сертифікати на сторону по сто доларів за штуку. Надалі ж, якби позика впала в ціні — а це було неминуче, — вони могли скупити скільки завгодно сертифікатів і при першій-ліпшій нагоді пред’явити їх місту до оплати за номінальною вартістю.

Джордж Стінер, який саме в цей час вступив на пост міського скарбничого і не мав достатніх фінансових можливостей для вирішення такої складної проблеми, неабияк непокоївся. Генрі Молленгауер, власник безлічі старих міських зобов’язань, котрий бажав тепер отримати свої гроші для вкладення їх у багатонадійні підприємства на Заході, зробив візит Стінеру, а також меру міста (разом з Сімпсоном і Батлером він входив до складу «великої трійки»).

— Я вважаю, що час вже якось виплутуватися зі становища з цими простроченими зобов’язаннями, — заявив він. — У мене їх накопичилося на величезну суму, та й у інших теж. Ми довгий час допомагали місту, не кажучи ні слова, але тепер потрібно нарешті діяти. Містер Батлер і містер Сімпсон дотримуються тієї ж думки. Чи не можна пустити сертифікати нової позики в котирування на фондовій біржі і таким шляхом реалізувати гроші? Спритний маклер міг би підняти їх до паритету.

Стінер був надзвичайно втішений візитом. Молленгауер рідко обтяжував себе появою на людях і вже якщо робив це, то з розрахунком на відповідний ефект. Тепер він побував ще у мера міста і у голови міської ради, тримаючись в розмові з ними, як і зі Стінером, зарозуміло, неприступно і непроникно. Хіба не були вони для нього просто хлопчаками на побігеньках?

Для того щоб усвідомити собі, чим був викликаний інтерес Молленгауера до Стінера і наскільки велике значення мали його візит до нього і подальші дії скарбничого, необхідно окинути оком політичну ситуацію, що передувала описуваним подіям. Хоча Джордж Стінер і був певною мірою поплічником і ставлеником Молленгауера, але той знав його лише поверхово. Щоправда, він кілька разів бачив Стінера і дещо чув про нього, але на внесення його імені в кандидатський список погодився лише через умовляння своїх наближених, які запевняли, що Стінер — «чудовий хлопець» — ніколи не вийде з-під контролю, нікому не заподіє жодних клопотів і таке інше. Молленгауер і раніше, за іншої місцевої влади, підтримував зв’язок з міською скарбницею, але завжди настільки обережно, що ніхто не міг цього викрити. Він був занадто помітною фігурою і в політичному, і в фінансовому світі. Проте його анітрохи не збентежив план, придуманий якщо не Батлером, то Сімпсоном: за допомогою підставних осіб з політичного і комерційного світу потихеньку, без скандалу, викачати все, що можна, з міської скарбниці. Отже, вже за кілька років до описуваних нами подій для цієї мети була створена особлива агентура: голова міської ради Едвард Стробік, тодішній мер міста Ейса Конклін, олдермени Томас Вайкрофт, Джейкоб Хармон і багато інших. Вони організували низку фірм під найрізноманітнішими фіктивними назвами, які торгували всім, що могло знадобитися для міського господарства, — дошками, камінням, залізом, сталлю, цементом тощо — зрозуміло, з величезною вигодою для тих, хто переховувався за цими вигаданими назвами. Це рятувало місто від клопотів, пов’язаних з пошуком чесних і сумлінних постачальників.

Оскільки подальша розповідь про Ковпервуда буде пов’язана щонайменше з трьома з цих «фірм», слід коротко описати їх діяльність. Очолював їх Едвард Стробік, один з найбільш енергійних поплічників Молленгауера; це був спритний і пронозуватий чоловік років тридцяти п’яти, худий, чорнявий, кароокий, з величезними чорними вусами. Одягався він елегантно і вигадливо — смугасті штани, білий жилет, чорна візитівка і шовковий циліндр. Черевики незвичайно химерного фасону завжди були начищені до блиску. Своєю бездоганною зовнішністю він заслужив прізвисько «жевжик». Разом з тим це був досить здібний чоловік, і багато хто його поважав.

Двоє з колег — містери Томас Вайкрофт і Хармон — не відрізнялися такою приємною і чарівливою зовнішністю. Хармон, котрий у суспільстві на всіх наводив нудьгу, дуже непогано розбирався в фінансових питаннях. Довготелесий і рудуватий, із карими очима, він, попри свою меланхолійну зовнішність, був вельми метикований і завжди готовий пуститися на будь-яку аферу не дуже великого масштабу і досить безпечну з погляду кримінального кодексу. Він не був особливо хитрий, але, як би там не було, хотів висунутися.

Томас Вайкрофт, останній член цього корисного, але не надто поважного тріумвірату — високий сухорлявий чоловік із виснаженим, землистим обличчям і глибоко посадженими очима, — незважаючи на свою непоказну зовнішність, мав неабиякий розум. За професією ливарник, він потрапив у політичні діячі випадково, як і Стінер, адже зумів стати у нагоді. Йому вдалося призбирати невеликий капітал завдяки участі в очолюваному Стробіком тріумвіраті, який займався всілякими й досить своєрідними справами, про які йтиметься нижче.

Фірми, організовані підручними Молленгауера ще при старому складі муніципалітету, торгували м’ясом, будівельними матеріалами, ліхтарними стовпами, щебенем — усим, що могло знадобитися міському господарству. Підряд, запланований містом, не підлягав анулюванню, але щоб отримати його, необхідно спершу «підмазати» декого з членів міського самоврядування, а для цього потрібні гроші. Фірма зовсім не зобов’язана сама займатися забоєм худоби або відливкою ліхтарних стовпів. Вона повинна лише організувати цю справу, отримати торговий патент, домогтися від міського самоврядування підряду на поставку (про що вже, звісно, подбають Стробік, Хармон і Вайкрофт), а тоді передоручити певний підряд власникам бійні