Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Питання про те, наскільки адміністративні і фінансові можливості Джорджа Стінера відповідали цій посаді, не відігравало би ніякої ролі, якби Філадельфія (як жодне інше місто) не страждала на той час від украй невдалої фінансової системи або, точніше, від повної її відсутності. Річ у тім, що податковому уповноваженому і скарбникові надавалося право накопичувати і зберігати кошти, що належали місту — поза міськими сейфами, причому ніхто з них навіть не вимагав, щоб ці гроші приносили прибуток місту. Згадані посадовці були зобов’язані до моменту звільнення від обов’язків повернути тільки основний капітал.

Ніде не передбачалося, щоб кошти, накопичені таким чином або отримані з будь-якого іншого джерела, зберігалися в недоторканності в сейфах міської скарбниці. Ці гроші могли бути віддані на розмноження, депоновані в банках або використані для фінансування приватних підприємств, аби лише був повернутий основний капітал. Зрозуміло, подібна фінансова політика не була офіційно санкціонована, але про неї знали і політичні кола, і преса, і великі фінансисти. То як же можна було покласти цьому край?

Вступивши в діловий контакт з Едвардом Батлером, Ков­первуд, проти своєї волі і сам зрештою того не усвідомлюючи, був утягнутий в коло безпринципних махінацій. Сім років тому, ідучи з контори «Тай і Ко», він дав собі обітницю ніколи більше не займатися грою на біржі. Тепер же він знову їй віддався, але з іще більшою пристрастю, бо працював уже на самого себе — на фірму «Ковпервуд і Ко», і горів бажанням задовольнити своїх нових клієнтів — представників могутнього світу, які все частіше і частіше вдавалися до його послуг. У всіх цих людей водилися статки, нехай навіть незначні. Всі вони роздобували закулісну інформацію і доручали Ковпервуду купувати для них ті чи інші акції під заставу, оскільки його ім’я було знайоме багатьом політичним діячам, і він вважався дуже надійною людиною. Зрештою, він таким і був. Досі він не спекулював і не грав на біржі за власний рахунок. Він навіть часто заспокоював себе думкою, що за всі ці роки жодного разу не виступав на біржі від свого імені, суворо дотримуючись правил обмежуватися виконанням чужих доручень. І ось тепер до нього заявився Джордж Стінер з пропозицією, яку не можна було цілком ототожнювати з біржовою грою, хоча по суті вона нічим від неї не відрізнялася.

Варто одразу пояснити, що ще задовго до Громадянської війни і під час неї в Філадельфії практикувався звичай за нестачі готівкових коштів у скарбниці випускати так звані міські зобов’язання (іншими словами — ті ж векселі), з шести відсотків річних, термін яких спливав іноді за місяць, іноді за три, іноді за шість — залежно від суми та від того, коли, на думку скарбника, місто зможе викупити і погасити ці зобов’язання. Це був звичайний спосіб розплати і з дрібними торговцями, і з великими підрядниками. Але першим — постачальникам міських установ — в разі потреби в готівці доводилося враховувати ці векселі зазвичай з розрахунку дев’яносто за сто, тоді як інші мали можливість почекати і притримати їх до закінчення терміну. Подібна система була, звісно, збитковою для дрібного торгового люду, зате дуже вигідна для великих підрядників і банкірських контор. Адже сумнівів у тому, що місто свого часу сплатить за цими зобов’язаннями, бути не могло, а при такій абсолютній їх надійності шість відсотків річних були чудовим приварком. Скуповуючи зобов’язання у дрібних торговців по дев’яносто центів за долар, банки і маклери (якщо вони лише мали можливість почекати) зрештою загрібали значні суми.

Спочатку міський скарбник, імовірно, не мав наміру завдавати збитків комусь зі своїх співгромадян (можливо, тоді у скарбниці дійсно не було готівки для виплати). Однак згодом випуск цих зобов’язань вже нічим не виправдовувався, бо міське господарство могло б вестися економніше. Але на той час ці зобов’язання, як легко можна собі уявити, вже стали джерелом чималих баришів для власників маклерських контор, банкірів і значних спекулянтів, а тому випуск їх незмінно передбачався фінансовою політикою міста.

Однак і в цієї справи був тіньовий бік. Щоб використовувати ситуацію з найбільшим для себе зиском, великий банкір, власник зобов’язань, мав бути ще й «своєю людиною», тобто перебувати в добрих стосунках з політичною верхівкою міста; інакше, коли б у нього виникла потреба в готівці, і він прийшов зі своїми зобов’язаннями до міського скарбника, то виявилося б, що розрахунок за ними здійснений бути не може. Але варто було йому передати їх якомусь банкіру або маклеру, що близько стояв до клану правителів, — тоді інша річ! Міська скарбниця негайно знаходила кошти для їх оплати. Або ж, якщо це влаштовувало маклера або банкіра — зрозуміло, «свого», — термін дії векселів, виданих на три місяці, які вже підлягали викупу, пролонговувався ще на багато років, і за ними, як і раніше, виплачувалося шість відсотків річних, навіть якщо місто й мало кошти для їх погашення. Отак тривало таємне і злочинне пограбування міської каси. «Немає грошей!» — ця формула покривала всі махінації. Широка громадськість нічого не знала. Та й звідки їй було знати? Газети не виявляли достатньої пильності, оскільки багато хто з них були на підкупі у тієї ж владної кліки. З людей, що мали хоч якусь політичну вагу, не висувалися наполегливі і переконані борці проти цих зловживань. За час війни загальна сума непогашених міських зобов’язань з виплатою шести відсотків річних зросла до двох з гаком мільйонів доларів, і справа повернула на лихе. Окрім того, деякі з вкладників надумали вимагати свої гроші назад.

І ось для покриття цієї простроченої заборгованості і для того, щоб усе знову було «тишком-нишком», міська влада вирішила випустити позику приблизно на два міль­йони доларів — потреби в особливій точності щодо суми не було — у вигляді процентних сертифікатів[17] номіналом по сто доларів, що підлягали викупу частинами, через шість, дванадцять і вісімнадцять місяців. Сертифікати, для викупу яких виділявся амортизаційний фонд[18], надходили у відкритий продаж, а на виручені за них кошти передбачалося викупити давно прострочені зобов’язання, що останнім часом викликали стільки небажаних розмов.

Цілком очевидно, що вся ця комбінація зводилася до того, щоб відібрати в одного і віддати іншому. Фактично ні про який викуп прострочених зобов’язань не могло бути й мови. Весь задум полягав у тому, щоб фінансисти з тієї ж кліки, як і раніше, могли патрати міську казну: