Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

Зараз ніхто вже не пам’ятав, як виникла ця назва, а також традиція кожної другої середи вшановувати[16] його, кладучи на високу кам’яну полицю на одній зі стін мідний пенні та смородинову булочку. Ридикуль стояв посередині залу, дивлячись вгору.

— Скажіть, Верховний верховику, ми ж ніколи не запрошували жінок на святкування Вепроночі?

— Звичайно, ні, Архіректоре, — відказав Верховний верховик. Він оглядав запилені крокви, дивуючись, що могло привернути увагу Ридикуля. — Хвала небесам, ні. Вони б усе зіпсували. Я завжди був у цьому впевнений.

— І всі служниці вільні аж до півночі?

— Дуже щедрий звичай, без сумніву, — відказав Верховний верховик, відчуваючи похрускування у шиї.

— Навіщо, чорт забирай, ми щороку вивішуємо омелу?

Верховний верховик обернувся навколо своєї осі, усе ще дивлячись вгору.

— Ну, ем... це... ну, це... це символічно, Архіректоре.

— Он як?

Верховний верховик відчув, що від нього очікувалося щось більше. Він порився в запилених горищах своєї освіченості.

— Ну... листя, розумієте... символізує... зелений, знаєте, тоді як ягоди, насправді, так, ягоди символізують... символізують білий. Так. Білий і зелений. Дуже... символічно.

Він замовк і почав чекати. На жаль, чекати довелось недовго.

— Символічно для чого?

Верховний верховик кашлянув.

— Не певен, що повинне бути якесь «щось», — сказав він.

— Га? Отже, — задумливо сказав Архіректор, — можна сказати, що білий і зелений символізують маленьку паразитичну рослинку?

— Так, точно, — зрадів Верховний верховик.

— Отже, омела насправді символізує омелу?

— Саме так, Архіректоре, — сказав Верховний верховик, щоб якось підтримати розмову.

— Дивна річ, — сказав Ридикуль настільки ж задумливим голосом. — Це твердження або є настільки глибоким, що потребує цілого життя, щоб повністю осмислити кожну частинку його значення, або абсолютною нісенітницею. Хм, чим же воно є насправді?

— Воно може бути водночас і тим, й іншим, — із відчаєм промовив Верховний верховик.

— І це зауваження, — сказав Ридикуль, — або дуже проникливе, або дуже банальне.

— Може бу...

— Не продовжуйте, Верховний верховику.

Хтось гарячково застукав у вхідні двері.

— А, це, мабуть, колядники, — зрадів Верховний верховик, щасливий, що хоч щось відволікло увагу. — Вони щороку приходять першими. Особисто мені завжди подобалася пісенька «Хлопчаки Білоліли».

Архіректор зиркнув на омелу, різко глянув на філософа, що сяяв усмішкою від вуха до вуха, і відсунув маленький засув у дверях.

— Ну-ну, друзі колядники, — почав він. — Ну, мушу сказати, що ви могли б вибрати кращий час...

У двері ввійшла постать у каптурі, несучи на плечах тіло без ознак життя.

Верховний верховик швидко відступив назад.

— О ні... тільки не сьогодні...

Тоді він помітив, що те, що він спочатку сприйняв за мантію, унизу обшите мереживом, а каптур (хоча це дійсно був каптур) був вишуканіший, ніж той, з яким він його переплутав.

— Забираєте чи приносите? — поцікавився Ридикуль.

Сюзен підняла каптур.

— Мені потрібна ваша допомога, пане Ридикуль, — сказала вона.

— Ти... ти часом не внучка Смерті? — сказав Ридикуль. — Ми зустрічалися кілька...

— Так, — зітхнула Сюзен.

— І... ти допомагаєш? — запитав Ридикуль, вказуючи бровами на постать, що спокійно звисала з її плеча.

— Мені потрібно, щоб ви його розбудили, — сказала Сюзен.

— Типу створити чудо? — запитав Верховний верховик, що стояв трохи позаду.

— Він не помер, — сказала Сюзен. — Він просто спить.

— Так всі говорять, — сказав Верховний верховик тремтячим голосом.

Практичніший Ридикуль підняв голову О Боже. Почувся стогін.

— Схоже, він нездужає, — зауважив він.

— Він — бог похмілля, — сказала Сюзен. — Точніше, О Боже похмілля.

— Дійсно? — здивувався Ридикуль. — Ніколи з таким не стикався. Дивина, та й годі. Можу пити всю ніч, а на ранок — свіжий, як ромашка.

О Боже розплющив очі, а тоді метнувся в бік Ридикуля і почав молотити його по грудях кулаками.

— Ах ти негідник, сволота, мерзенник! Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу...

Його очі заплющилися, і він сповз на підлогу.

— Чого це він? — поцікавився Ридикуль.

— Думаю, це була якась нервова реакція, — дипломатично промовила Сюзен. — Сьогодні відбувається щось дивне. Сподіваюся, він зможе сказати мені, у чому річ. Але для цього йому треба мислити тверезо.

— Іти принесла його сюди?! — скрикнув Ридикуль.

— ХО. ХО. ХО. ТАК, ЗВИЧАЙНО. ПРИВІТ, МАЛИЙ НА ІМ’Я БУГРИК БОРОДАВКО. ЩО ЗА МИЛЕ ІМ’Я. СІМ РОКІВ, ПРАВИЛЬНО? ДОБРЕ. ТАК, Я ЗНАЮ. НАДЗЮРИЛА НА ВСЮ ЧИСТУ ПІДЛОГУ. ТАК, ЗНАЄШ, ВОНИ ТАКЕ РОБЛЯТЬ. ТАК ЗАВЖДИ ЗІ СПРАВЖНІМИ СВИНЬМИ. ОСЬ, ТРИМАЙ, ПОДЯКИ НЕ ТРЕБА. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, І БУДЬ ЧЕМНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТИ ЗНАЄШ, ЯКЩО ПОВОДИТИМЕШСЯ ПОГАНО, Я ВІДРАЗУ ПРО ЦЕ ДІЗНАЮСЯ. ХО. ХО. ХО.

— Ну, ви принесли в це маленьке життя крихітку чарів, — зауважив Альберт, коли наступна дитина побігла геть.

— МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ВИРАЗ НА ЇХНІХ МАЛЕНЬКИХ ОБЛИЧЧЯХ, — зізнався Батько Вепр.

— Маєте на увазі суміш страху, благоговіння і неспроможності визначити, сміятися, плакати чи надзюрити в штани?

— ТАК. ОСЬ ЩО Я НАЗИВАЮ ВІРОЮ.

О Боже внесли у Велику залу й поклали на лавці. Довкола скупчилися старші чарівники, завжди готові допомогти тим, кому пощастило менше, ніж їм, залишитися в тому ж стані.

— Я знаю, що добре від похмілля, — сказав Декан, перебуваючи в святковому настрої.

Чарівники подивилися на нього з очікуванням.

— Помірно пити минулого вечора, — сказав Декан.

Він оглянув їх із широкою усмішкою.

— Це була гра слів, — сказав він, щоб перервати мовчання.

Однак мовчання повернулося.

— Дуже смішно, — сказав Ридикуль. Він обернувся назад і задумливо витріщився на О Боже.

— Кажуть, сирі яйця помічні для... — він злісно зиркнув на Декана, — тобто від похмілля, — сказав він. — І свіжий апельсиновий сік.

— Хапонська кава, — твердо сказав Викладач новітніх рун.

— Але в цього хлопаки не просто похмілля, а похмілля всіх людей на Диску, — зауважив Ридикуль.

— Я вже пробував сік, — пробурмотів О Боже. — Від нього я блюю й думаю про самогубство.

— Суміш гірчиці і хрону? — запропонував Завкаф неточних наук. — А ще краще в сметані. З анчоусами.

— Йогурт, — сказав Скарбій.

Ридикуль здивовано на нього подивився.

— Ну це поки що найадекватніший варіант, — сказав він. — Молодець. На твоєму місці, я би на