Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

– Що там було? – запитав я. – Чого на мене кричав Дрозденко?

– А що було… Поклав я йому на стіл заяву, він поглянув на неї й тиче мені лапу: «До побачення, товаришу Бойчак». «Як до побачення!» «Ну, розглянемо, розберемося». «Наче я не знаю вас, бюрократів. Оддасте її меншому бюрократові. А той ще меншому. Читайте при мені!» І підсунув її йому під носа. А стіл у нього довгий, полірований.

– Hy?

– Ну, а в руці у мене була ковінька. А він низько нагнувся.

– То ти вибив йому зуби чи ні?

Але Іван не був схильний жартувати.

– А, пішов ти…

Та історія мала закінчення. Звичайно, квартири тоді Бойчакові не дали, її допоміг йому отримати Георгій Георгійович Шевель, секретар міськкому KП України, його дружина працювала у нас у редакції літературним редактором. Дрозденко ж незабаром шугонув дуже високо – на посаду секретаря ЦК Компартії України. Відомо, що всі доповіді високоранговим керівникам готували їхні помічники. Ті своєю чергою «спускали завдання» нижчим за рангом, ті – ще нижчим, й так – до «глибинки», – до журналістів. Отож, одного разу, коли йшлося до якоїсь широкої наради по культурі, випало таке завдання – писати доповідь – мені, я ж передоручив її Бойчакові, який на той час був вільний від роботи. Я не сказав, для кого доповідь. Іван одбивався, огинався, писав, як мокре горить, мене підганяв Дрозденків помічник, я підганяв Івана. Врешті доповідь була закінчена. На знак високої милості, у віддяку за працю помічники в таких випадках запрошують на ті високі наради безпосередніх «творців» доповіді. Так ми з Бойчаком опинилися на нараді.

Дрозденко виголосив доповідь, після того всіх відпустили на перерву, й ми з Іваном вийшли в коридор. І… обличчя в обличчя зустрілися з Дрозденком. Який, звичайно, пам’ятав нас по «Дніпру». Він привітався:

– Добрий день, товаришу Мушкетик. Добрий день, товаришу Бойчак. – Настала пауза. Великий гурт підлабузників оточив секретаря ЦК, всі заглядали йому в рота. Отут би йому й розминутися з нами, він же чомусь «проявив демократизм», запитав:

– Hy як вам, товариші, моя доповідь?

У шанобливій тиші пролунали Бойчакові слова:

– Прекрасна доповідь, Василю Івановичу. То я вам її написав. Ви самі ж не вмієте.

Треба було бачити обличчя Дрозденка та обличчя інших партійних працівників. Вони миттю шугонули хто куди, а ми стояли втрьох, Дрозденко і я зніяковілі, Іван спокійно розкурював цигарку.

…У світі, де панувала півправда, чи чвертьправда, а може, й того менше, Бойчакові жилося надто не легко… Він не вмів пристосовуватися, власне, пристосовувався й він, без цього людина, надто інтелігентна, тоді прожити просто не могла, адже в пресі, підручниках, промовах і розмовах – правда вивернута кожушиною нагору, хто тієї гри не приймав – випадав з житейського човна, навіть дисиденти, обстоюючи її, правду, здебільшого посилалися на «ідеали соціалізму», «здеформованого» Сталінським режимом. За сталінських часів узагалі боялися сказати одне одному правдиві слова рідні брати: а раптом одного з них візьмуть, на тортури й він не витримає та потягне за собою другого. Згадується анекдот тих часів. Стоїть сільський дядько на площі, дивиться на газетну вітрину, читає заголовки: «Выполним и перевыполним»… «Сдадим досрочно», й каже: «Ох і жмуть. Ox і жмуть». А тут міліціонер за спиною: «Хто жме». «Та чоботи». «Так ти ж босий». «Через те й босий, що жмуть». Для того ж, щоб розвиватися, дійти суті явищ, людині потрібно звірити на комусь свої сумніви, бодай отримати заперечення, їй потрібно від чогось відштовхнутися, знайти якісь орієнтири. Усі тоді жили у вакуумі, – «замариновані в банках», всі мали одну інформацію, всі знали, що живуть у найпередовішій країні, а довкіл загнивається капіталістичний світ, й робочі люди там страшенно бідують. Про це свідчили фільми, книги (добиралися відповідні зарубіжні автори), живі свідки. Ми, молоді, жили, відсічені від істини суспільством – вчителями, рідними, які боялися за нас. Так, проживаючи під Крутами, я нічого не знав про Крутянську трагедію, для мого покоління тридцять сьомого року власне не існувало: глухі чутки – когось забрали, десь щось було, кажуть, мав якісь провини. За туманами й тридцять третій рік – був неврожай, люди голодували, бідували, не треба про те й згадувати. Національні проблеми? Я жив у селі, де всі розмовляли своєю рідною, українською мовою, ми навчалися в українській школі, до революції ж наших батьків навчали у двокласовій школі російською мовою. «Тільки завдяки ленінській національній політиці…» Ми нічого не знали не те що про Грушевського, Винниченка, а навіть про Олександра Олеся. Сказати, що ми, селюки, були щирими радянськими патріотами, також не можна, ми були ніякими. Такі собі маленькі злиденні хазяйчики. Повторювали на уроках підручникові істини і все. Мабуть, в нас просто глибоко був закладений інстинкт виживання.

Мінімальна свобода появилася з хрущовською відлигою, завіса трохи відсунулася, до нас прийшли книги – теж одібрані досвідченими ідеологами – але в них, з них вже можна було дещо вичитати, якщо не в соціологічних виданнях, то наукових, художніх, крізь глушильний гам і тріск можна було почути зарубіжного диктора, й нехай не в усьому йому вірили, але деякі факти змушували задуматися, а відтак вже можна було бодай в обережній формі переповісти їх товаришеві: «Оце брехали по гадючнику»… Так, з нічого ніщо не може вирости. Відкрилася гулагівська прірва, й просто не могли не постати запитання: чому таке сталося, які сили привели до цього, чи все гаразд в тій соціальній машині, яка нас везе, чи до ладу її складено? Перші обережні запитання, перші сумніви. Приміряні до власного життя. Перші запитання; чи все правильно, чи так живу? Хоч, знову ж таки, навчити жити людину не можна – не можна навчити її не робити помилок, не перейматися днем сьогоднішнім, як і днем минулим. Та й хто вчить? Ті люди, які самі не вміють жити, роблять помилки, розуміють життя по-своєму, або розуміють «у теорії», але силу має лише особистий приклад. Отож, як можна навчити людину жити порядно? Либонь, це навчання – з немовляти, всіма спонуками суспільства. «Щоб людина стала порядною, треба зробити порядність найприбутковішою професією на землі», – Конфуцій. А якщо суспільство прямує «не туди»? Якщо його ведуть «не туди»? Отож наука жити дуже часто зводиться до набування спокою, вміння не звертати уваги на подразники, але знову ж, сама людина – це тканина, просякнута випарами людства. На дорогах життя гартується людина, вона те, чим є самі дороги.

І Бойчаку доводилося тяжко волочитися по тих узбіччях. Ріс без матері, на воді та біді. Доля не жаліла його, він не жалів інших. Одначе, там, у