Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

Побачили мене – зірка на шапці, автомат – і всі підняли руки. Я стою, не знаю, що мені робить. Аж бачу – у всіх на руках годинники. Я зняв з себе шапку, зайшов з одного краю і всі-всі познімав – на всю братву. А що робить далі? Обстріл закінчився. Я їм – виходь. Вийшли на вулицю, вишикувались у колону. Автомати, гвинтівки покинули у підвалі, але на поясах у багатьох пістолети. Думаю: ще пальне якийсь. Кроком руш! Вони потьопали прямо, а я з шапкою, з годинниками у бічну вуличку, та ходу. Приніс хлопцям годинники – радості було».

Ця розповідь слухачів, в основному жінок, не задовольнила, й вони присікались до Івана, щоб розказав ще щось. Той довго відмагався, думав і розпочав: «Було це на Дунаї. На острові засів полк есесівців і вибити його не можемо… Сиджу я на траві, рубаю з казанка кашу, аж тут біжить капітан: «Хто знає німецьку мову». Треба було мені дураку обізваться: «Я». «Бегом со мной». Привели в штаб, сунуть мені в руку дрючок, а на ньому пів простині, показують на дірявого човна – їдь до есесівців парламентарем. Оце влип. Кажу – я що, треба ж офіцера… Знайшли. Попливли. Острів зелений, дерева, кущі. А страшно! Ніхто не стріляє. Вилізли. Побрели через осоку… Офіцер трусився, наче цуцик, і погрожував, коли вони повернуться назад, розстріляти Івана за те, що той раз по раз опускав укляклу руку з білим прапором. «Выше флаг, сволочь». Есесівців не було, вони зникли вночі. По тому розповідати про героїчні подвиги на війні Івана більше не просили.

Іван любив кепкувати з інших (кепкування над собою не терпів), запам’яталося, як він збивав начальницьку «пиху» з редактора, з Підсухи.

…Олександр Миколайович проводить літучку, походжає по кабінету, закинувши назад руками поли піджака, голос у нього начальницький, комусь вичитує, а тут зненацька Бойчак «по-дружньому, довірчо», стишеним голосом: «Олександре Миколайовичу, у вас у правій полі підкладка розірвана, скажіть жінці нехай зашиє. Чи вона не вміє?»

– Га? Що?! – Підсуха. І збивається з тону. Та ось його голос знову набирає розгону. І знову, влучивши паузу в його мові, Бойчак:

– Дивлюся оце, Олександре Миколайовичу. Ви такий стрункий чоловік, а пузце росте. – І, «співчутливо»: – Мабуть, багато їсте на ніч?

…У перший день моєї роботи в редакції Бойчак подзвонив мені з сусідньої кімнати й, удаючи з себе працівника ЦК комсомолу, довго розпитував, як я опинився на такій відповідальній посаді й що думаю з цього приводу. А потім шкилював перед усією редакцією. Я зрозумів, що, не вернувши здачі одразу, не одкараскаюся від нього, пішов до однієї знайомої працівниці редакції наших сусідів – газети «Молодь України», й попросив її подзвонити Бойчакові та сказати, що пенсію йому нараховано правильно, й що він – сутяжник. (Я чув, як зранку Бойчак дзвонив до райсобезу й сперечався з якоюсь працівницею.) Знайома вволила моє прохання, й коли я зайшов до кімнати, у якій працював Бойчак, він вже стояв одягнений у довгополий плащ («макінтош», – тодішня мода), й палицею гатив по столі:

– Зараза, сучка… Бач, ще й сама знайшла.

Я зачекав, доки Іван докульгав до дверей, а далі сказав:

– Іване, сьогодні я тобі пенсію віддаю, а далі стягуватиму штрафи за кожен твій примітивний жарт.

По кількох днях О. Підсуха доручив мені прочитати вже відредаговані матеріали відділу критики. Я розумів, що то для мене означає. Кілька вечорів і вихідний просидів у публічній бібліотеці, готувався. Кожну мою помітку, кожну правку Бойчак шалено заперечував, я ж знизував плечима й, мовби поміж іншим, зауважував:

– Нехай лишається. Але не точна дата… А ось від цієї думки сам автор відмовився пізніше.

Іван розкричався, підійшов Підсуха: «Що тут таке?». «Чого він лізе не в своє діло, – Бойчак. – Що він тут тямить». Підсуха: «Давайте подивимось разом». І справді – там не та дата, там неправильна цитата… Підсуха підвівся й сказав: «Замість подякувати Мушкетику, ви звели рейвах». «Я не зобов’язаний звіряти цитати». «Ви зобов’язані примусити це зробити автора».

…Сидить Іван за столом, водить рукою, неначе дрова сокирою рубає. Усі інші співробітники також працюють. Відтак до кімнати заходить тодішній класик-прозаїк (насправді – досить посередній письменник), посадовий чоловік, усміхнений, вольяжний (попрацював до обіду, нині ж вийшов розважитись), дружньо, як з рівними (насправді ж уявляє себе геть над нами), повідомляє:

– Сьогодні закінчив новий роман.

Чекає на захоплення, на запрошення друкуватися в нашому часописі. Ми щось мурмочемо, що має означати схвалення. Іванове перо скрипить сердитіше, й скрипить Іванів голос:

– Одним графоманським опусом буде більше.

Прозаїк ошелешений.

Hy й жарти у вас.

– А це зовсім не жарт.

Прозаїк пішов ображений, твір поніс у інший журнал. Прямий, як кинджал, був чоловік Іван Бойчак. І таки вреднючий. Грубий. Повний, важкий (бо ж не ходив, не міг), з тлустим, трохи одутлим обличчям, маленьким ротом, з товстими губами (горілку тягнув з чарки помаленьку, цмулив: «колись я муху проковтнув»), міг зіпсувати товариську вечерю – розповісти за столом щось таке гидотне, що найнегидливіші люди відсовували від себе тарілки, не мав такту, не дотримувався ніяких субординацій, навіть коли це було на велику шкоду самому собі. Мабуть, всю його сутність, стосунки з усім начальством найкраще схарактеризує ось такий епізод. Жив тоді Бойчак з дружиною та дочкою в одній кімнатині й звернувся до ЦК комсомолу з клопотанням надати йому квартиру.

– На, начальничок, подивись, чи все я так як треба написав, – поклав він переді мною заяву.

– Хто пише заяви на восьми сторінках, та ще отако дрібно, – сказав я йому.

– Нехай читають. Нехай знають, як люди живуть. – Взяв палицю й покульгав.

По якомусь часові в мене на столі затарабанив телефон. Я взяв слухавку. У слухавці щось шкварчало, сичало, гриміла лайка, либонь, на мою адресу.

– Хто це репетує? – запитав я.

– Не репетує… Дрозденко говорить!

Дрозденко – перший секретар українського комсомольського ЦК. Звичайно, якщо він і звертався коли-небудь до таких «низів», як редакція журналу, то спочатку обов’язково дзвонила секретарка й повідомляла, що вона зараз «з’єднає з першим секретарем ЦК». А тут набрав номер він сам.

– Що ви там робите!.. Порозпускали своїх працівників. Ходять, палицями зуби вибивають. Не можете взяти їх у руки? Начальнички мені!..

Найдужче мене образило оте «начальнички», я його вельми часто чув від Бойчака, щоправда, в нього воно мало дещо інший відтінок та присмак.

– Я маленький начальничок, – одважився згарячу на спротив, – а ви – великий. От було б його і взяти в руки!..

– А-а-а, і ви! – у трубці квакнуло, хряпнуло, запікало. Невдовзі повернувся Іван. Темний, як