Лада Лузіна - Постріл в Опері
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На тому дубі-стародубі лежить ліжко тесове.
На тому ліжку лежить перина пухова.
На тій перині лежить змія-Катерина та дві сестри її…
Зміе-Катерино та дві сестри її, зберіть усіх своїх зміїв та змій. Їх тринадцять сестер, їх тринадцять братів: залеглі, підпічні, шпаринні, дворові, підгорожні, подорожні, лісові, садові, яку я не згадаю, нагадайте собі самі, найлютіша – голківниця переяра. Зберіть їх та спитайте, котра з них пожартувала, свою отруту пустила хрещеному тілу Вітчизни-Русі.
Я вас прошу, зміє Катерино та дві сестри її, вийміть свою отруту з хрещеного тіла Русі! Якщо ж ви не допоможете, отруту свою не виймете, жалітимуся янголу архангелу небесному, грізному, з точеною пікою, з гартованим мечем. Він вас поб'є, він вас спалить, попіл ваш в океан-море винесе, виведе все плем 'я та рід.
Ось вам одне відмовляння. Сто їх тринадцять відмовлянь вам.
Машу пересмикнуло так, наче її тіло пронизав електричний розряд, що засяяв над Хрещатиком у 1892.
«Змія-Катерина…»
«К+2»! «Змія-Катерина та дві сестри її»!
«AAA не розіллє…»
– Щось сталося? – негайно занепокоївся Мир.
– Я не розумію зв'язку…
Маша не бачила жодного зв'язку між Катею, дивним замовлянням (що аж ніяк не вписувалося в історію Анни й Ліри) та Анною Ахматовою (яка в трамвайній історії участі зовсім не брала).
– І таки він є, – сказала студентка. – Знаєш, – додала вона після паузи, – я тут подумала… Перший у Росії трамвай – погодок Булгакова. Булгаков народився у травні 1891-го, трамвай пішов у травні 1892-го. Але трамвай, як і людина, народився не тоді, коли почав ходити. Перший досвід з експлуатації вагона електричного трамвая на Олександрівському узвозі було проведено у 1891! Вони – ровесники. Вони народилися одночасно. І обидва народилися в Києві. Може, не випадково роман «Майстер і Маргарита» починається з трамвая? Адже там трамвай теж виконує функцію «пекельної машини»… Це не стосується справи Ахматової, це я так, – швидко виправдалася вона.
Мир подивився на неї з дивною уважністю.
– Машо, я не хотів тебе засмучувати, – сказав він. – Але, можливо, це важливо. Тоді я маю тобі не брехати. До речі, я й не набрехав. Там загинула жінка.
– Жінка?
– Так. Під тим трамваєм загинула жінка. Вона переводила через дорогу дівчинку років шести… Але ти не хвилюйся. Дівчинка відскочила в останню мить. Вона залишилася жива. Але це не все, – із запинкою вимовив він. – Тій жінці відрізало голову.
– Як Берліозу!
Ці слова Маша й Мир вимовили одночасно.
Ріка померла від туберкульозу, коли Ані було п'ять років. Ріка жила у тітки, і її смерть тримали в таємниці від інших дітей. Однак Аня відчула, що сталося, – і як вона потім говорила, ця смерть пролягла тінню через усе її дитинство.
Віталій Вульф. «Північна зірка»Ехе-хех…
Києвиця кинула прощальний погляд на засніжені залишки Золотих воріт – справжніх! – не перетворених іще на помпезну оперну декорацію.
Із сумом подивилася туди, де за двома поворотами ховався Найчудовіший у світі Володимирський собор, іще закритий, не лише для відьом – для всіх відвідувачів.
«Його відкриють у 1896 році – до 900-річчя хрещення Русі».
Зітхнула, притисла до грудей безцінний трофей із золотою етикеткою, взяла Мира за руку, прочитала закляття і, не рушаючи з місця, переступила сто десять років.
Над ними вивищувався псевдосередньовічний рожевий замок з крилатими химерами, що підтримували Вежу з казковим тонко-шпилевим ковпаком.
Навкруги було літо.
У шубці відразу стало спекотно й незручно. Мир стягнув з голови циліндр, що відразу став блазнівським, і взявся вилазити з пальта.
Маша поглянула на годинник.
Йдучи в Минуле, вона засікла час: 13.01.
Нині «Чайка» на її руці показувала: 13.02.
Виходило, променад 1894-м або -5 роком зайняв рівно хвилину за реальним часом…
Збоку відразу почулося:
– Слава Вам, Ясна Києвице!
Маша здригнулася – перед нею стояла напівгола відьма, яку вона зустріла на алеї Гімназистів.
– Дозвольте сказати, моя Ясна Пані, – попросила вона.
Маша швидко кивнула й потягла прохачку через готичну арку, до кам'яного й безлюдного мішка двора.
– Кажіть. Можна в його присутності, – атестувала вона Мирослава.
На обличчі відьми відобразився подив.
Але його змінив страх.
– Я всім серцем на боці Трьох! – захвилювалася дівиця. – Але ви повинні знати, вночі ті, хто проти вас, збираються на четвертій Горі.
– Четверта Лиса Гора – це на Видубичах? – спитала студентка.
– Так. Там, де страчували вбивць.
Маша злегка кивнула головою.
Четверта Лиса значилася й на картах сучасного Києва, і в романі Михайла Булгакова «Біла гвардія» – там, у романі, вибух на видубицькій Лисій Горі теж був кінцем старої й початком нової та страшної – революційної влади.
– Отже, у нас революція, – замислено вивела Маша.
Але і про «білий» роман Булгакова, і про страчених на Лисій Горі Ковальова знала небагато: тільки те, що вбивця Столипіна, київський юрист Дмитро Богров був повішений саме там, на Четвертій.
– Усе дуже погано! – стрекотіла інформаторка. – їх багато. Якщо більшість київських відьом прийде опівночі на Гору, вони проведуть обряд проти вас. Складуть свою силу й передадуть Наступниці.
– Акнір здобуде силу? – зіщулилася Маша. – Дякую… Як вас звати?
– Алла.
– Дякую, Алло, що попередили мене.
Києвиця провела поглядом напівголу відьму. Інформація була, скажімо прямо, безрадісною.
Сила Києвиць (нехай непроросла, невміла, неосвічена) – єдине, в чому вони перевершували Акнір, – перестане бути їхнім козирем. А інших козирів у них нема.
Є півтори доби, – замало, щоб підготуватися до бою. Але достатньо, щоб зрозуміти, чого чекає від них Київ.
«Я повинна врятувати Місто».
– Гаразд. Я піду до Анни Ахматової, – озвучила рішення Маша й одразу продемонструвала повну нездатність говорити й нервувати одночасно. – Тільки ти, Мире, не ходи зі мною… тобто до нас у Вежу. Може, там уже Даша, а вона навряд чи… Зачекай у дворі. Я швидко перевдягнуся для 1906 і знайду ключ, якщо він є. А якщо його нема, але є Даша, вийду до тебе і скажу…
Даша була.
Причому, повернувшись, Маша застала її у вражаючій позі.
Правою рукою Чуб безперервно, дрібно й фанатично хрестилася, лівою – перегортала Книгу, пританцьовуючи й зворушливо причитуючи:
– Господи, будь ласка, будь ласка, Господи! О… Машо, – щиро зраділа появі вона. – Заради Христа, благаю, допоможи мені знайти чари. А ти чого в костюмі?…Я помираю! Дзусь!
Останнє адресувалося рудій Ізиді, що метушилася біля Дашиних ніг.
– Що з тобою? – Поставивши банку із золотою етикеткою на стіл, Ковальова кинулася до «помираючої».
– У мене голос зник!
– Ти ж розмовляєш.
– Краще б я скам'яніла, але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Постріл в Опері», після закриття браузера.