Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Очі її тоді горіли гнівом, личко морщилось, нагадуючи печене яблуко, вона люто і злісно вигукувала образливі слова, а її тверді кулачки, хоч і не дуже боляче, але все ж дошкульно й густо падали на його широку спину. Лук'ян, захищаючись рукою, заспокоював дружину:

— Чого ти, дурна? На кого руку піднімаєш? На законного чоловіка? Відчепись.

— Бабій ти, окаянна твоя душа! Щоб тобі ні дна ні покришки... Щоб тобі...

— Брешуть... Не був я у бабів. Ось хрест святий, не був... Набрехали тобі злі язики, посварити нас хочуть. Сама подумай, чи став би я божитися?

Ці слова діяли на неї заспокійливо. Вона вірила йому, поки не повторювався знову такий же випадок.

Більше всього на світі боявся Лук'ян своєї дружини. Щоб позбутися домашніх сцен ревнощів і уникнути сварок, він, якось зустрівшись з лісником, сказав йому:

— Слухай, Мефодію... Справу до тебе маю. Мені, розумієш, треба поговорити у лісовій сторожці з однією вдівонькою... На самоті...

Мефодій зрозумів його одразу.

— Хата в мене дуже маленька... Бідність... До таких зустрічей не пристосована.

— Слухай, Мефодію, ти не хитруй... Я тебе наскрізь бачу, і не заперечуй,— сказав Лук'ян. У голосі його відчулося роздратування, а в очах блиснула затаєна погроза.— Сам я знаю, не маленький... "Не пристосована". А для мене, може, кращої не потрібно. Не пан я — мужик. Тільки дивися,— попередив він,— про це ніхто не повинен знати, якщо хочеш бути лісником. Зрозумів?

— Зрозумів!

— Увечері, коли вона прийде, вдова оця, ти в обхід підеш.

— Добре.

Бідні вдівоньки й деякі солдатки, що жили особливо нужденно, відвідували лісову сторожку. Лук'ян пив з ними горілку, заздалегідь припасену ним же самим, досхочу їв, голубив молодичок, а потім тикав їм у руки який-небудь подарунок.

Про гульбища в лісовій сторожці теж стало відомо його дружині. І тепер Лук'ян шукав нового місця для зустрічей. Сподобалась йому одна молодиця, що працює в Софіїній майстерні. Давно він стежить за нею, і от сьогодні, забивши двох зайців, Лук'ян, немовби мимохідь, завернув до сестри, сподіваючись, що вона зуміє організувати йому зустріч з солдаткою.

— Закуска буде добра, а горілки принесе Базаліїха. Я гроші їй дам. А тобі, сестро, нехай візьме пляшку найкращого вина. Для такої сестри, як ти,— нічого не пошкодую.

— Нікуди не треба посилати. Все є — і горілка, і вина найкращих сортів. Ти в мене завжди бажаний гість...

Софія підійшла до буфета, вийняла звідти пляшку коньяку й пляшку рому.

— З фронту подарунок. Полковник особисто розпорядився...

— Заздрю тобі, Софіє. З такими людьми тепер знаєшся.— В очах братових заграли веселі вогники. Софія, вгадавши його похабні думки, сказала:

— Ні, ні, навіть не думай... Нічого такого не було. Він тільки руки мені цілував і все розповідав про свою бабусю... Нудно з ним. Старий, опецькуватий, мов лантух... Не люблю таких.

— А коли б він був молодий, стрункий?

— Ну, тоді інша справа.

— Люблю тебе, Софіє. Вмієш ти працювати. І голова в тебе на плечах добра. Я іноді думаю про нашого Трохима. У кого він вдався? Дружину мало не задушив, гроші сховав... Спасибі, що ти це діло зам'яла і його, дурйя, врятувала. А то б, напевно, під суд потрапив, а там і до тюрми недалеко. Головне ж — у своєму ділі обертатися не вміє і далі свого носа нічого не бачить.— Лук'ян щиро й голосно розсміявся. Софія підійшла до нього, жартома схопила за чуба.

— Хитрющий ти. Все бачиш, все розумієш.

— Для того живу, щоб бачити і розуміти. Так-то, сестро,— і він, нахабно обійнявши її за стан, сказав: — Хороша ти молодиця. Ой і хороша ж!

Вона погрозила йому пальцем.

— Не балуйся! Рудий чорт! Догадуюсь, мої тисячі пішли тобі на користь. Багато маєш?

— Не лічив,— відповів ухильно Лук'ян.— Купив молотарку, плуги, сівалку — все, що для господарства потрібно.

— Бачу, став ти справжнім хазяїном. Я ось думаю часом: є, Лук'яне, люди значно багатші за пас. Вони заводи мають, фабрики. Тисячі робітників у них. З такими б тузами подружитися, придивитися, як вони живуть, як хазяйнують, та повчитися в них. Га? Як гадаєш?

— Чого ж, у добрий час на добрі діла. Видно, плани в тебе великі. А мене, Софіє, інші думки тривожать. Хочу жити, як поміщик. Так, так, мужик я, і руки в мене — ось поглянь, які земляні руки, я ними міцно за неї, матінку землицю, тримаюсь, мов той дуб віковий. Не відірвати мене від землі. Вона моя годувальниця і відрада. Запам'ятай, Софіє, не хвастаючись кажу тобі: рано чи пізно, але я свого доб'юся, обов'язково доб'юсь! Судді в моїх руках. Скажу так, скажу інакше — все по-моєму буде. Інша солдатка прийде, мало не плаче. Діти малі, їсти нічого, допоможи, мовляв, Лук'яне Івановичу. Чому не допомогти бідній людині? Грошей треба — дам і грошей. Борошна просить — дам борошна. Жду. Надходить час борг повертати, а повертати нічим. Я до суду. Що в солдатки є? Земелька. Я її, матінку, по суду, значить, до своїх десятинок і приріжу. Вони, десятини мої, й ростуть, мов гриби після дощику. Буває, ранком вийдеш у поле, глянеш, як хліба колосяться,— і на душу віє тиха радість та благодать. Моя земля, мої хліба... Хороше!

— Кривдиш ти людей.

— Без кривди в моєму ділі не можна.

— Я не про це.

— Про бабів, мабуть? — зрозумів її Лук'ян і тут же признався: — Грішний. Батюшці про це не признаюся на сповіді, а від тебе, Софіє, критися не стану. Люблю їх. Балуватися з ними люблю. Часом зустрічаються до того ж жаднющі та гарячі...

— Ой рудий розпуснику! От піду до твоєї дружини і все їй розкажу...

— Не розкажеш. Ти краще скажи мені, Софіє: приведеш солдатку? У твоїй майстерні працює.

— Хто ж вона? Може, Марина Сукачиха? Так я ж її вигнала.

— Та ні. Навіщо Марина! Є кращі за неї. З Метеличихою хочу погуляти вечорок.

— Не піде вона.

— А ти накажи. Ти над ними начальниця, хазяйка — повинні тебе слухатись.

— ї не соромно тобі в такі діла сестру вплутувати?

— Я знаю: ти, Софіє, завжди до мене була доброю. А солдатці не говори правди... Запроси до своєї кімнати — і все. Буцімто для діла її викликаєш, а там видно буде. Ну, покличеш?

— Що з тобою робити? Доведеться уважити. Як-не-як— сестра.

Б розмовах непомітно минув час. Про свого сина Лук'ян більше не згадував.

Увійшла служниця Поля, повідомила, що зайця приготовлено, і спитала, чи можна подавати на стіл.

— Можна. Все неси сюди. А сама йди додому,— сказала Софія, і Лук'ян зрозумів, що сестра не хоче мати свідків, які могли б побачити солдатку наодинці з братом.

Через кілька хвилин стіл був заставлений стравами. Добре засмажені зайці, підпливши жиром, лежали на фарфоровому блюді. Від них здіймалася така густа і пахуча пара, що Лук'ян навіть очі примружив від задоволення.

Софія, накривши страву таким же великим блюдом, щоб вона не так швидко вистигала, вийшла з кімнати. Лук'ян стаз перед дзеркалом, старанно пригладив волосся, розчесав пальцями руду, як охра, бороду. Біля порога лежав Валет, розумними очима стежив за своїм хазяїном. Лук'ян кинув йому шматок хліба, і зголоднілий собака жадібно з'їв, підібравши навіть крихти. За дверима почулися кроки. Лук'ян з напруженим хвилюванням ждав. Відчинивши двері, Софія сказала молодиці:

— Заходь! Не бійся. Собака не кусається. Я ж казала тобі: сторонніх нема. Всі свої.

Солдатка багато чого знала про Лук'янові пригоди і зараз, побачивши його, хотіла було повернути назад, але зустріла гострий незадоволений погляд хазяйки, почула її тихі погрозливі слова:

— Подумай. Адже й тебе можу так самр вигнати з роботи, як Марину Сукачиху. Іди! — підштовхнула вона в спину молодицю, і та злякано переступила через поріг.

— Що це ти, Метеличихо, так боязко заходиш? Чи не впізнала мене?

— Я нічого... Я така завжди... соромлива...

— А ти будь сміливішою. Не до турків у дім прийшла. Свої люди... Ну, здрастуй,— і він, простягнувши їй руку, відчув, як солдатка вся здригнулась, бистро глянула на нього і, бліднучи, схилила голову. Цей короткий погляд її красивих очей, наче вогонь, обпалив Лук'яна. Він мимоволі подумав про неї: "Та й добра ж молодиця",— а вголос сказав:

— Зайців забив з чоловікової рушниці. Доброю рушницею твій Метелик полював. Ну ось, самому мені скучно. Вирішив я почастувати Софію і тебе свіжою заячиною. Пом'янемо покійника сипа. Сідай, Метеличихо, сідай біля мене.

Але Метеличиха стояла, як і раніше, бліда, несмілива, і тільки очі її, сповнені тривоги, дивилися то на Лук'яна, то на Софію. Ніколи в житті вона не відчувала такого пекучого сорому, як зараз. Немов вільну пташину, спіймали її оці владні, недобрі люди, затаївши свої чорні наміри, про які вона, звичайно, догадувалась.

У слободі немало було розмов про Лук'яна, його гульбища та свавілля. Часто він, напившись п'яним, безцеремонно заходив у хату до якоїсь солдатки. І не смій йому перечити ні в чому, якщо не хочеш зазнати кривди на свою голову. Лук'ян злопам'ятний і жорстокий. Образи ніколи не забуде і не простить. З такою людиною не те що сидіти за одним столом, а навіть зустрічатися на вулиці Метеличисі було неприємно.

Він узяв її за руку, посадив біля себе. Софія сіла проти них.

Лук'ян почав з коньяку, а Софії та Метеличисі налив солодкого й міцного вина.

— Бери,— наказала Софія.

Метеличиха тремтячою рукою взяла красиву стопку. Кілька гранатових крапель упало на коштовну скатерть.

— Ой! — скрикнула солдатка, злякано глянувши на Софію.— Ще не пила, а скатерть... Я виперу потім... дасте мені... Я знаю, як виводити плями від вина.

— Нічого...— посміхнулась Софія і, цокнувшись із братом, а потім з солдаткою, випила до дна.

— Молодець, сестро! Умієш, працювати, умієш і пити!

— Чого доброго, а пити... Тут великого розуму не потрібно.— Помітивши, що Метеличиха все ще тримає свою стопку невипитою, Софія додала: — Такого вина ти зроду не пробувала. Пий до дна! Пий відразу!

Метеличиха випила.

— Ось так! А тепер я тобі заячини дам,— і Лук'ян, відрізавши кращий шматок, поклав його на тарілку солдатці.— їж! Заєць смачний...

Мимоволі пригадалося їй недавнє минуле, коли чоловік, повертаючись з полювання, частенько приносив додому одного, а бувало, що й двох зайців. Метеличиха смажила їх так само.

— Гв я індиків, перепелів, диких качок їв. Та смачніше заячини для мене нічого в світі нема,— говорив Лук'ян, закушуючи.

В його бороді застрявали крихти.