Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він цього не помічав. Софія подала йому рушника. Він мовчки витер бороду, налив усім коньяку. Метеличиха, відпивши трохи гіркуватого міцного напою, одставила стопку.
— Ти закушуй, голубко, закушуй більше,— радив Лук'ян, крякнувши від задоволення.— Добрий коньяк... А ти, Софіє, чому не їси?
На сходах почулися чиїсь кроки. До кімнати увійшов Трохим Іванович.
— Як ти потрапив сюди? — спитала Софія.— Адже парадний хід закрито.
— Через майстерню. Що ж я, ходів не знаю в твоєму домі? — І заздрісним поглядом па кілька секунд спинився на за-хмілілому братові.
— Заячину їсте? — Не чекаючи запрошення, сів до столу, налив собі вина і, ні з ким не цокнувшись, випив, потім втупився очима в Метеличиху. "А ти, мовляв, чого тут?" Швидко все зрозумівши, він навмисно став її розпитувати про чоловіка, чи часто надсилає з фронту листи, чи збирається приїхати додому на побивку, адже, 'чув Безсалий, Метелика теж було поранено, як і Олександра.
Розпитуючи, Трохим Іванович не зводив з неї очей. Його презирливо-насмішкуватий погляд бентежив її. Вона вгадувала його, думки й почувала ще більшу розгубленість, зніяковілість, сором.
Незадоволений був його появою і Лук'ян. Спочатку він мовчки слухав брата, потім, прямо глянувши йому в обличчя, спитав:
— Ти чого сюди, в справі чи просто так?
Лук'ян бачив, з якою люттю метнув на нього очима брат, але, швидко оволодівши собою, Трохим лагідно посміхнувся, витер рушником рот і, дивлячись на сестру масними очима, сказав:
— Я, Софочко, до тебе не просто в гості...
— Знову хочеш грошей просити? Не дам!
— Бачиш, яка ти недобра, Софочко. Іще не знаєш, в чому справа, а вже сердишся. Я, Софочко, вирішив нову крамницю придбати, зайшов оце до тебе, щоб разом піти подивитися. Думаю мануфактурою торгувати і галантерейними товарами. Але для мене це діло нове, хочу оглянути добре, порадитися з тобою. Перед тим як платити гроші, треба бачити власними очима, що купуєш. Може, підемо? Це ненадовго. Ти кмітлива... тебе вони не посміють обдурити. Допоможи мені, Софочко, в новому ділі.
— Добре. Ходімо! — погодилась Софія, встаючи з-за столу.
Трохим Іванович більше не дивився на брата, до якого почував завжди глуху неприязнь, що часом переростала в найлютішу ненависть. Щось подібне відчув він і зараз, коли побачив Лук'яна в доброму настрої, побачив, як по-братському він бесідував з Софією. З ним ось, Трохимом, так ніколи не посидить Софочка і не почастує вином, а намагається завжди якнайшвидше позбутися, наче він їй не рідний брат, а зовсім чужа, стороння людина. І від цього ущімливого почуття в душі його підіймалася образа на сестру, хоч цю образу він вдало приховував в улесливій посмішці, в голосі вкрадливо-єлейному. Зате давався простір іншим думкам і почуттям, що насунули, мов хмара. Цих почуттів не треба було приховувати. Гнівом і люттю була переповнена душа старшого брата до Лук'яна. Але, боячись розсердити сваркою Софочку, він все ж стримував свій гнів. Поговорять вони колись з ним віч-на-віч, а тут не місце і не час займатися цим, бо є справи важливіші.
— Ви посидьте, а я скоро повернусь,— сказала Софія, глянувши на Лук'яна. Він зрозумів її бистрий, обіцяючий погляд і вдячно посміхнувся до неї.
Софія вийшла з Трохимом, а Лук'ян, замкнувши двері на ключ, поклав його собі до кишені,
— Навіщо ви ховаєте? — спитала з тривогою Метеличиха, і настороженість її збільшилась.
— Бачиш, зайшов ось Трохим. А там, гляди, ще кого-небудь принесе чортяка. А я хочу бути тільки з тобою, щоб ніхто не заважав.— І розчервонілий Лук'ян взяв за плече Метеличиху.— Хороша...
— Ви.,, не балуйтесь! — різко й гидливо відсахнулась молодиця, наче до її тіла приторкнулася коростява рука.
— Чи бач, яка недоторка! Може, вип'ємо ще? — і він налив у чарки вина.— Цокнемось?
Випив, а її чарка так і залишилася стояти незайманою.
— Одімкніть. Мені треба ЁЖе йти до майстерні.— І Метеличиха рішуче попрямувала до дверей, але, почувши позад себе різкий окрик, спинилася...
— Стій! Валет, не пускати!
Собака, що досі лежав спокійно біля порога, загарчав, оскаливши білі гострі зуби.
— Він тебе звідси не випустить.
Хмільний Лук'ян підійшов до Метеличихи. Сильною рукою притягнув її до себе.
— Не смійте... кричатиму...
— Навіщо ж кричати? Краще по-доброму, по-хорошому... Я тобі подарунок дам... Грошей дам...
Метеличиха з жахом дивилася в його очі, сповнені тваринної пристрасті, виривалася з його сильних рук.
— Кричатиму!.. Не займайте! Рятуйте! Ряту-у-у.м
Широкою спітнілою долонею Лук'ян закрив їй рот, дихнув п'яним перегаром в її обличчя.
Не пам'ятаючи себе, Метеличиха впилася зубами в його руку й вирвалась із цупких обіймів...
— Ах, так? Кусатися?..
Руде волосся розкуйовдилось, очі стали вузькими, заблищала в них нестримна похіть.
— Все одно моєю будеш!
— Добром прошу... Не займайте мене, Лук'яне Івановичу... Одімкніть двері. Мені треба йти... Пустіть, а то дружині вашій розкажу... Візьму ось і розкажу... Як вам не соромно? Літня людина...
Але він, не звертаючи уваги на її слова, широко розставив руки, знову пішов до неї.
— Моєю будеш, моєю....
— Не займай! Чуєш?
І в цих словах, сказаних тихо, прозвучала рішучість і погроза. В очах її вже не було страху, але горів такий вогонь ненависті, презирства й зневаги, що Лук'ян сторопів.
— Мені? Ти мені погрожуєш? Зімну! Кажу ж тобі, все одно моєю будеш...
Метеличиха спритно схопила рушницю, звела курок.
— Стрілятиму! Не підходь!
Лук'ян спинився. Блискавкою майнула в його свідомості думка: "А що, як торохне в мене зарядом дробу?" Одігнав від себе цю неймовірну думку.
"Хіба відважиться вона стріляти в людину? Просто налякати хоче, але я ні... Я не з полохливих... Я бабів не боюсь... І ця теж моєю буде... Буде!"
Хустка сповзла з голови, важкі пасма волосся розсипалися по плечах, і вона стала ще привабливішою, ще красивішою, викликаючи в ньому непереборне бажання оволодіти нею.
"Хороша Метеличиха! Ой і гарна ж молодиця!"
— Ти не вистрілиш...— сказав Лук'ян, похитуючись.— Побоїшся... Адже за вбивство до Сибіру... Так... На каторгу. А в тебе синок... у тебе чоловік...
— Діставай ключ! Відмикай двері! — обірвала його Метеличиха. Голос її звучав владно, очі горіли рішучістю, холодною відвагою.
— Поклади рушницю, дурна бабо! — суворо, сказав Лук'ян.— Це тобі не іграшки... Вона заряджена.— Зміркувавши, що сказав образливі слова, Лук'ян посміхнувся.— Ти не дивися, що я рудий та некрасивий. Я можу приголубити. Я знаю, жінки мою ласку люблять.
— Уб'ю! — ще тихше попередила Метеличиха, але він чи знову не повірив у її погрозу, чи не почув того, що вона йому сказала. Ступив до неї крок — і раптом гучний постріл пролунав по тихих кімнатах ізаровського особняка.
Лук'ян навіть не крикнув. Він тільки вирячив на солдатку очі, в яких застигло надзвичайне здивування і тваринний переляк.
— Убила...
Похитнувшись, він упав.
Ні жива ні мертва стояла Метеличиха біля стіни. Вона не думала стріляти, а тільки хотіла налякати його, щоб швидше вийти з цієї хитро задуманої пастки. Постріл гримнув несподівано для неї самої. Випустивши рушницю, яка ще диміла, солдатка з жахом дивилася на Лук'яна, помічаючи, як біла сорочка на грудях у нього почала вкриватися червоними плямами. Метеличиха кинулась до дверей, але вірний хазяїнові пес загарчав на неї знову. Вона дико метнулася назад до стола, бліда, розгублена.
Треба взяти в Лук'яна ключ і, поки ще він живий, кликати на допомогу людей. Пригадалися слова, сказані ним недавно: "За вбивство можуть до Сибіру... на каторгу... А в тебе синок... у тебе чоловік..." Холодний піт виступив у Метеличихи на лобі.
"Адже я ненавмисно... Я зовсім не думала в нього... Я тільки хотіла налякати... Як же Володя?.. Що з ним буде? Що буде тепер зі мною? Невже тюрма?.. Сибір?.. Розлука з сином? Адже Лук'ян живий... Його ще можна врятувати... Тільки витягнути з кишені ключ, одігнати від дверей собаку. Зараз я сама... я візьму..."
Тремтячою рукою вона намірилась було полізти до його кишені за ключем.
Лук'ян трохи підвівся, розкрив рота, хотів щось сказати, але впав обличчям на килим і, забруднюючи його кров'ю, затих...
Почулися схвильовані голоси, тривожні крики.
— Люди, люди! За мною! Я бачила... Софія повела її до себе.
Уже на сходах чути тупіт ніг. Ось чиїсь кулаки різко й сильно загрюкали в двері, а Метеличиха стоїть, немовби скам'яніла, стоїть безпомічна, розгублена вкрай.
Почулось шарудіння ключа. Цокнув засув. Розчинилися навстіж двері — і до кімнати увірвалася Софія, а слідом за нею солдатки, стривожені пострілом. Спинившись біля порога, вони з жахом дивилися на Лук'яна, що лежав біля вікна, і на Метеличиху, обличчя якої було біліше за стіну. Дивилися й не розуміли, що трапилось. Чи п'яний він так простягся, чи його таки забито?
24
Метеличиху відправлено під конвоєм до повітового міста. Там її судитимуть, а потім, можливо, поженуть до Сибіру на каторжні роботи, а може, сидітиме вона в повітовій тюрмі.
• Дома у Метеличихи залишився тільки дев'ятилітній Володь-ка. Не можна було спокійно дивитися, як виривалася з страж-никових рук солдатка, благаючи відпустити її додому хоч на хвилинку, щоб попрощатися з сином. їй не дозволили. А син у той день, немов безпритульний, ходив біля Софіїного дому, чекаючи, коли ж, нарешті, вийде з майстерні його мати. Та мати чомусь не виходила. Якийсь хлопчик, пізнавши Володьку, спитав:
— Кого ждеш?
— Маму.
Хлопчисько свиснув.
— Шукай вітра в полі... Твоя мама в дядька Лук'яна з рушниці трахнула. Повели її стражники до міста. Я теж бачив, як вели. Он по тій дорозі, де телефонні стовпи.
Хлопчисько побіг собі, а Володька стояв, приголомшений страшною звісткою.
"Мама... з рушниці... Навіщо їй стріляти в Лук'яна? Моя мама зовсім не зла. Вона добра, дуже добра. Я ж знаю..."
В душі хлопчика зростала тривога, страх, відчай.
— Мамо, мамочко! Ма...— і, зірвавшись з місця, побіг уздовж вулиці, не знаючи, куди й для чого. А коли слобода залишилася вже позаду, він побачив перед собою дорогу, що безконечно тягнулася в далечінь. Йому стало моторошно, наче там, де ця дорога зливалася з обрієм, починався для нього новий, невідомий і страшний світ. Хлопчик спинився. Серце його билося прискорено. Ніде ні душі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гроза, Шиян Анатолій», після закриття браузера.