Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- Чи можна ж?

- Скажуть: без сапогов.

Успокоївсь Антосьо, і почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав і собі щось розказував. Так і день минув.

В понеділок пішли з кватири в клас, а Антосьо зостався - та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босака, і пішли чобіт шукати.

- Ви чого босі? - пита Антосьо дорогою.

- Не маю чобіт.

- То й ви без сапогов?

- Да! - І потягли полем - та вже не гною шукати, а до криничок.

- Куди ми йдемо? - заговорив Антосьо.

- До криничок,- озвавсь Ковинський.

- А чобіт шукати?

- Як вернемось від криничок.- І потягли. Та де то - не вернулись! там і просиділи до самісінького обіду: говорили, різки плели, хльостали, плели верші з бруньок,- то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли додому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець,- каже,- піду.

Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита; далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав,- мабуть горох.

Ковинський, притягши додому, переліз через тин в садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати:

- Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти? Та ще по вакаціях треба в Кам’янець за місцем, то не йти ж босака! А тебе ще не сключать ці вакації, хіба матошники вичистять. Та виб’ють же добре, щоб з Ковинським не сходився.- І поскакав на одній нозі через подвір’я.

- А що казав учитель? - питав Антосьо, як прийшли з класу.

- Навіть не питався,- відказали йому.

Так пройшов тиждень.

Антосьо щодня слухав добрі орації від Ковинського і рад був, що познакомивсь; а то у тієї Волоської всі прилєжні були, то й йому страху завдавали. Про чоботи вже і думать забув; як сам Ковинський каже:

- Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.

- Ходім! - каже Антосьо. І пішли.

Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.

- О! - каже Ковинський,- ми й забули, що гній коло салгану.

- Еге ж! - озвавсь Антосьо.- Слава богу,-додав,- взавтра піду вже в клас.- Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи, тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь 107 цвіте.

- Ходім,- каже Ковинський,- заповіді шукати! - І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!

- Оцею якби урвав! - каже Ковинський, простягаючи свою різку.

- А цею? - Антосьо каже.

- Та й твоя добра, але моя все лучча! - І почали хльостати. Там почали суниць шукати; і чоботи знов вилетіли з голови, і класи, і учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На цей раз пішов Антосьо з вискоком, і вже не спіймався.

Вже і черешні постигли, а Антосьо все без сапогов, і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас і не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в косточки, аж поки з класу не повиходять.

Так раз сиділи вони та грались, як увіходять аж три второкласники.

- Йди, Люборацький, в клас! прислав учитель.

- В мене чобіт нема,- каже Антосьо.

- Казав, щоб босого привести.

- Чи йти? - пита Антосьо Ковинського.

- Та не йди,- каже той,- будем лучче в косточки грати. А там що? Не чув, як б’ють?

- То й не піду.

- Йди, дурний,- почали ті.- Що ти з собою думаєш?

- А не будуть же бить?

- Ні! - кажуть ті,- а як і виб’ють, то дадуть дві-три різки, та й годі. Як же втечеш оце, то як смотритель приведе, так на собранії виб’ють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.

- Чорт знає що! - говорив Ковинський.- Не йди, не слухай!

- Йди, йди,- кажуть ці,- бо будеш каятись.

Не послухав Антосьо Ковинського,- пішов до класу. Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став, і не йде.

- Ну, ходім! - кажуть ті, що привели його.

Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.

- Ты почему в класс не ходишь? - спитав учитель.

- Нету сапогов,- відказав Антосьо тоненько.

- А уроки знаешь?

Антосьо мовчить.

- Знаешь? говори! - гукнув учитель.

- Не знаю,- відказав Антосьо чуть тільки чутно.

- Ты же почему не выучил? Высечь!

- Господин учитель! - закричав Антосьо,- я вже буду! єй-богу, буду!

Та його не слухали.

Відбув своє. Учитель і каже:

- Стой там на коленях!

Став Антосьо ще й на коліна, та й думає собі:

«Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали. Ковинський же не боїться, що сключать».

Як підходить учитель:

- Люборацкий! - гука.

Встав Антосьо.

- Почему ты не учишься?

Антосьо мовчить.

- Ты же сирота?

- Сирота,- відказав Антосьо.

- Сирота и не учишься; на кого же ты надеешься?

- Он с Ковинским в косточки играл, когда мы пришли к нему у квартиру,- сказали ті, що привели Антося.

- Ты с Ковинским сошелся? Ты знаешь, что такое Ковинский? Зараза!

Як почав, як почав вговорювати, то Антосьо те згадав і заплакав. А в сінях чути: - гу! гу! - то б’ють.

- Ковинського! Ковинського! - почали ученики.

- Слышишь? - каже учитель.

- Слышу,- відказав Антосьо.

- То и тебе будет. Считай!

Налічили і сорок, і п’ятдесят, і шістдесят.

- Довольно! - хтось крикнув. І все стихло, тільки чути: о-го-го-го! о-го-го-го!

- Считал? - питає учитель.