Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

я тебе пускав,- озвавсь молдован,- стільки часу згаяв, та й пускав би. Не пустю!

- Так ні?

- Та вже ж ні!

- То нате ж вам! - Антосьо каже. І з цим словом сипнув йому в очі пилом, що набрав у жменю, горох збираючи.

- Овва! - крикнув молдован, схопившись обіруч за очі й присів.

Антосьові того й треба було, щоб брижі тільки визволить, то й чкурнув у пашні, аж засвистіло, тільки поли мають.

Поки протер молдован очі, то школяр вже другі гони минав.

- Бач, цуценя! тільки сліди знати! - почав молдованин, позираючи на дорогу, то на рукави, що від сліз аж мокрі були.- Бач! яке хитре! Вдруге ж вже не отуманиш так. Постій! хіба ти ще не попадешся! - І поплівсь собі дорогою, та вже не до смотрителя, а додому.

- А чого то молдаван присів, як випустив тебе? - запитали старші Антося, як він вже прибіг.- Чого ти так удирав, коли він сам тебе пустив?

- Еге, пустив! Еге, сам! - озвавсь Антосьо,- добре пустив! - І оповістив все, як діялось.

- Молодець! молодець! - почали хвалити.- Давай же горох! - Сипле Антосьо горох, а вони питаються:

- Та чого ти по коліна в грязі? Тепер же сухо!

- То я через річку скакав, коло винниці - собаки нагнали.

Висипав горох Антосьо, як слід, до стрючка; старші ще й самі пошукали йому поза пазухою та й розібрали кожен по хусточках, то по кишенях.

- Дайте ж і мені,- каже Антосьо.

- Ось на! - Гава каже, і дав дулю. Та й пішли.

- Бач, які ви! - заговорив Антосьо, зоставшись тільки з Ковинським.

- А ти думав, що які? Е! Тут так. Та ходім; я розумнійший був,- каже Ковинський.

Пішли степком, далі межами, там звернули на суголови, і Ковинський показав велику купу гороху в траві.

- А це звідкіль? - Антосьо питає.

- Е! звідкіль? то я свій тут висипав. Я, бач, думав, що коли тебе відведуть до смотрителя та виб’ють,- бо таки зараз були б і вибили,- то щоб дать тобі заїсти. А коли так сталось, то ще й лучче; їж,- каже. Почали і їсти. Попоївши мовчки, Ковинський почав:

- Та й молодець же з тебе! Я б цього не видумав.

Антосьо усміхнувсь і питає:

- А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?

- Старшим що сказав? Казав, що розсипав, втікаючи.

- Так треба було б й мені зробити.

- І можна було. Бо якби так, без жодної пригоди, то били б: чому, сказали б, не приніс? Та ще і в журнал записали б, що «не ізвесно куда одлучався», то й інспектор ще вибив би поверх всього.

- То сказати, куди одлучався.

- Кому сказати?

- А інспекторові.

- Боже тебе сохрани! і думки цієї не май! Та просто і в клас тоді не показуйся, і дома не сиди.

- Чого ж це так? - спитав Антосьо.

- Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татові чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.

- То знов жалуватись,- сказав Антосьо.

- То ще гірше буде,- каже Ковинський.

- То як же?

- А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці 106 ніколи не будеш, і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять, і тридцять, і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулатор по сіртуку битиме, чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне, і, як дадуть дві, то відлежиш, бо до кості розсіче.

Антосьо бачив різки і не дивувався; а Ковинський додав:

- Вже на кого завізьмуться, то й різки осібні плетуть на того; виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, і як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосені приплете. Був такий, що й дріт уплітав, та його сключили по великовозрастію.

- Як ви все це знаєте? - спитав Антосьо.

- Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: недарма в третім класі! - Того-то йому Антосьо каже ви, а він Антосьові ти; там по старшині все йде.

- Біда! - каже Антосьо.

- Та невелика,- озвавсь Ковинський,- тільки не будь хитрий та донощик,- все добре буде.

- А що воно хитрий? - питає Антосьо.

- То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже ти кому з вищого класу. Такого вже гладять, і все проти шерсті.

- Отак-о? - показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.

- Куди вже так,- сказав Ковинський.- Це «додому»,- а то як «з дому» почнуть, то тільки держись!

Антосьо й почав: «Додому»,- і гладить себе вниз по виду; «з дому»,- і гладить насупроти.

Сонечко вже надвечір зближалось, і задзвонили на вечерню.

- Біжімо! - каже Антосьо, схопивсь на ноги.

- Чого ти? - заговорив Ковинський.- Говори! вже ж приніс гороху, то нічого не бійся.

- Ходім же хоч чобіт пошукаємо,- каже Антосьо, втихомирившись.

- Це що іншого,- відказав Ковинський. Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишенях.

Шукали-шукали того гною, шукали-шукали,- нема, наче його й не було, і чобіт нема. На другий день Антосьо і в церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знов пішли шукати; і все-таки не знайшли.

- Що тут робити? - Антосьо зажурився.- І в клас взавтра йти, і уроки вчити! - Та й аж заплакав.

- Чого ти? - каже Ковинський.

- Еге чого? а в чім до класа піду?

- Не йди до класа, та ще і взавтра